Пригодник, гл. 4.

Знов до звичайної пригоди

– От чесно не знаю, що нам робити далі, – метикував уголос Ґуґуг. Кольорові вогники над головою Тіка були навмисне тьмяними, щоб не давати світла у випадкові шпарини — але й цього освітлення вистачало, щоб роздивитися численні полиці навколо. Вони ледве були розташовані вище за Календулу, тобто, приблизно на два метри від підлоги. Поміж полиць та ящиків проглядали міцні стіни сторожової вежі із вікнами десь високо над головами. Напевне, не вистачало поверху між полицями та тими вікнами.

“Навіть немає ніякої галереї. Невже вони не користуються вікнами? Там немає ще одних дверей?” без усілякої користі думав Ланко. Він впіймав себе на відчутті, що шальвірство проникає в нього поступово. Хотілося шукати приховані входи та виходи.

“Можливо, якщо це вежа, якимось чином захоплена Гільдією Злодіїв, то міркувати треба, як вони… Не може бути все очевидно й просто, як у людей?”

Він був правий, але тоді ще не знав, наскільки, хоча й дивився прямісінько на рішення їхніх проблем. Але вважатимемо, що Ланко навіть не здогадався зробити кидок дайса.

Дах вежі губився у пітьмі, всередині стояв задушливий запах підвалу, але не такий вогкий, як у підземеллі.

– Це в нас точно лікування, а це я в біса не знаю, що, – бурмотів метр Призматікус, брязкаючи скляночками. Календула порпалася у сувоях та нотатках, викидаючи під ноги то те, то інше, повторюючи “Мотлох, мотлох”.

– Лісодіво, вгамуйся, можливо, нам не треба буде, щоб вони знали, що ми тут були, – сказав воїн, підводячись.

– А ми сюди повертатимемося? – пирскнула та.

Ґуґуг важко зітхнув та вийшов на центр кімнати під світло.

– Дивіться, які в нас варіанти. Лишаємося тут та чекаємо на тих, хто відкриє двері ззовні, наприклад. І сподіваємося, що це буде лише одна особа. І що це буде людина або нороживець, а не загін ще якихось виродят, обпитих зіллями.

– Та не чародій десятого рівня, – додав Тік з нотками заздрості в голосі.

– Або не злодій з чарівним сувоєм прикликання Вогняної бурі чи там Сталевого Сторожа. Ми не можемо підірвати ці двері, бо тоді на нас впаде вся ця трухлява вежа. Не можемо навіть підірвати окремо замка чи завіси, бо це не прості двері, а механізовані.

– Тобто? – сухими губами прошепотів Ланко. Ставало чудернацько.

– Розумієш, тут не один язичок в замку тримає двері замкненими. Вони оточені засувами по колу. Тобто, можна спробувати сісти та розібрати їх, або влаштувати серію малих вибухів… але я б не став на це покладатися. Ми просто згаємо час та бомби. Та ризикуватимемо обваленням вежі на нас. Приверненням небажаної уваги.

– Та й ми не знаємо, чи не чекає на нас за цими дверима ціла зала бандитів замість затишного виходу в місто, – промимрив чародій, киваючи ліхтариками.

Шальвірові сяйнула чудова думка.

– А давайте обнишпоримо тіла!

Що він і зробив. Окрім злодійських наборів та зброї, один із вбитих мав зашитими в куртку листи.

– Зашифровані, – прогундосив Тік, оглядаючи дивні позначки та лінії. – Оце, певне, шифрована картинка, розбита на фрагменти, які позначені… позначені… а фрас його знає!

– Рівень премудрості приголомшливий, – зітхнула лучниця.

– Ніяких кодів при них немає, – теж зітхнув Ланко. – Певне, ці двоє знали код напам’ять.

– Нічого, я можу підібрати його! – схрестив руки на грудях Тік.

– Принаймні, можеш спробувати, доки ми позбудемося тіл, – реготнув Ґуґуг. – А потім подумаємо, може, варто тупо повернутися до підземель та пошукати іншого виходу.

Хоча Ланка і не полишало відчуття, що ці листи надзвичайно важливі, але він і не здогадувався, наскільки був правий.

***Далі буде. Який шлях обрали б ви?***

Сцена 4.1.

Ланко ніс мерця за ноги, чоботі на яких вирішили залишити. Неподалік від виходу через вежу був поворот наліво відносно неї. Закінчувався він затопленою шахтою з мутною водою. Тіла злодіїв пішли туди.

– Це точно частина роботи пригодника? – насмілився запитати хлопець, важко дихаючи.

– Точно, – буркнув підземець. – Хоча й не найкраща. Мушу визнати, я це роблю десь вдруге. Минулого разу то були розбійники.

– Я починаю розуміти. Пригодники та злочинці, в цілому, змагаються за одне й те саме — здобич у вигляді золота.

– Так, саме так.

Вода голосно плюскотіла від їхніх кроків, відбиваючись луною. За теревенями пригодники забули про безпеку та уважність.

– Тож не дивно, що наші високі мотиви допомоги місцевим органам влади або аристократії у винищенні чудовиськ суцільно ігноруються злодіями, розбійниками, найманцями та асасинами, через їх зосереджену зацікавленість в отриманні багатств земних. Деякі з цих типів вбачають джерело поживи в нас, – Ґуґуг розійшовся цілою лекцією на тему, яка була Ланкові зрозуміла одразу. – І нам доводиться захищатися досяжними методами. Сторожа може, як бачиш, в цілому на нас наплювати, бо пригодники в царині діяльності закону лише наполовину, та й те, на ту, що про податки та покарання.

– А пригодники не стають розбійниками та іншими… типами.

– Чому ж ні? Стають, – підземець знизав плечима, тон його став на дивовижу байдужим. – Як я вже казав, різниця лише в моральних поглядах.

– Та й по всьому?

– Ще, можливо, те, що пригодники терпіти не можуть ніякі гільдії. Ходять чутки, що є країни, де можливі подібні асамблеї пригодників та навіть цілі школи для навчання, заочні та очні, але я б сказав, що це лише чутки. Пригодник терпіти не може компанію, більшу за чотири чи п’ять осіб…

Оскільки це був другий труп, вони повернулися дізнатися в Тіка, що в нього з дверима. Зустріла їх зла Календула.

– Цей носатий телепень перевірив лише три коди. Весь час щось там бурмотів та вираховував, намагався чаклувати, щоб магія зробила роботу за нього, і лише коли я нагримала, крутонув ті коліщатка!

– Теорія важлива! Без неї в нас підуть роки, щоб зламати ці двері!

– А я кажу, що ти дурень! Що, ну от що ти можеш корисного сказати про цей замок після всіх чарів? Поглянь, хлопці всі мокрі від порпання в каналізації та тягання трупів, а ти?

– А я, я точно знаю, що ось тут ця позначка буде трикутник!

– Чудово! Лишилося ще п’ять! Навіть якщо ти правий!

Запала тривожна мовчанка.

– Я хочу рухатися кудись, – топнула ногою Календула. – Я не сидітиму тут і не стерегтиму цього чаробздика, доки він гратиметься із замком. Має бути інший вихід. Звідки прийшли ці двоє? Чому в них були листи посеред заблокованого підземелля? Чому ви думаєте, що за цими дверима вихід на вулицю, а не всередину Гільдії Злодіїв?

Всі інші перезирнулися у непевному світлі смолоскипа та ліхтариків Тіка.

– Ми… не певні, – зітхнувши, погодився Ґуґуг.

– Отож! Ходімо нишпорити підземеллям! Це не може бути глухий кут. Ланко, мапу!

Хлопець підкорився та дістав свій нарис.

– Ось, ось, ось недосліджені місця! Все це можна обійти та дізнатися, звідки ці злодії взялися.

– Із ще більших розсадників злодійськості? – вибухнов підземець, вперши руки в боки. – це не звичайна пригода. Тут ціле місто під містом!

– І нам лишається тільки одне. Його дослідити, якщо ми хочемо взагалі вийти.

– Ох, фрас би його… – воїн плюнув на підлогу.

Тік похитав головою, але його думку до уваги не взяли.

Сцена 4.2.

Пригодники просувалися вогким коридором повільно, намагаючись не хлюпати водою надто гучно. Воїн із сокирою попереду, Календула із стрілою напоготові за його правим плечем, Тік із ліхтариками навколо капелюха за лівим, Ланко, озираючись, позаду. Вони оминули якісь грати, за якими був коридор. Очевидно було, що грати вмуровані, та невідомо, чи ведуть на вихід, тому їх не чіпали. Наступний поворот праворуч був відкритим, тому когорта попрямувала в нього.

Шальвір помітив, що поза колом світла від чарів коридор все тьмяніший. Наче якась зла воля робила морок глибшим. Пахнуло могилою. Ґуґуг зупинився та кахикнув: це був сигнал зупинитися всім.

– Десь поблизу кладовище. До того ж, не просте.

– Я не люблю міста, а це мені не подобається ще більше, – зітхнула Календула.

– Знаєш, лісодіво, згоден з тобою, як ніколи, – буркнув підземець. Він не наважувався зробити крок далі і перекладав сокиру з руки в руку.

– Не поспішаймо.

Ланко відчув, що наближається небезпека. Він визирнув з-за Календули та вдивився в пітьму. Він не побачив нікого спершу, але почув ледь чутне човгання по воді. А потім хлопцеві здалося, що він бачить тонкі обриси, схожі на людину.

– Скелет. Друзі, скелет суне! – зашепотів він гаряче.

– Де? А, вже бачу…

Йому дали підійти. Календула контролювала окіл, а Ґуґуг вмазав сокирою один раз.

– Дивно, – промимрив Тік.

– Що саме?

– Він неозброєний.

Всі оточили “тіло” та оглянули кістки. Потім пошаруділи у воді, освітлюючи її магією та смолоскипами — ніде не було навколо ані меча, ані пірнача, нічогісінько.

– Він спокійно дійшов до нас, не атакував.

– Наче, – Ланко підбив підсумки думок магуса, – хотів, щоб його вколошкали?

– Саме так, – кивнув ліхтариками Тік. – Проклятий, либонь.

Підземець зробив святий знак на грудях, Календула висолопила язика в огиді.

– Але ми мусимо оглянути кістки, можливо, там буде підказка…

– Так, стривай! Нам хтось давав квест? Ні! – підняв долоню воїн. – Ми не мацатимемо прокляті кістки без квеста.

– Я б навіть заради квеста не стала, – здригнулася лучниця.

Погодилися на тому, що зайвий раз скелета не мацатимуть. Але метр Призматікус зробив закляття “Визначення чарів” та визначив, що темні чари навколо присутні.

– Давайте підемо назад, – висловилася лісодіва. – Мені тут геть не подобається.

Та коли вони розвернулися, то побачили, що вертатися нікуди.

– Та що ж це в біса таке? – гаркнув воїн. Шальвір мало не зомлів.

*** Я вже знаю, що вони побачили та що на них чекає, а ви? Які здогадки? ***

Сцена 4.3.

Пригодники розгублено виріщалися на вирування чорно-фіолетової матерії перед ними там, де щойно був вільний коридор.

– Та що ж це відбувається?! – скричав Ґуґуг. – Це мало бути якесь підземелля початкового рівня!

– До кого ти звертаєшся? – перепитала Календула, тримаючи стрілу напоготові.

– Скажімо так, до вищих сил.

[Володар Підземелля посміхнувся та похитав головою, але нічого не змінив.]

– Отже, буде так. Я сподівався, що в нас буде проста пригода, на якій ми підготуємо нашого нового колегу до справжньої пригоди! Ось такої, як чекає на нас зараз!

“Може, це буде остання пригода!” закричав Ланко подумки, та сам себе злякався.

“Невже, ось так швидко я здаються? Побачивши, що таке життя шукачів небезпеки, вирішив позадкувати…”

– Це магічна стіна, до того ж, некромантична, – пробурмотів Тік, оглядаючи обережно те, що постало раптом перед ними. – Тобто, ми таки заблукали в якесь прокляте місце.

Стіна не рухалася та не розсмоктувалася.

– Пропоную рухатися в єдиному досяжному напрямку, – додав магус. – Тобто, ось туди, де якесь зеленкувате мерехтіння.

Він підняв руку так, щоб кидати з неї вогняні кулі швидше. Календула сховала стрілу та перейшла за спину Ґуґуга, ставши до цілительства. Ланко із жахом зрозумів, що він мусить вийти на передній край трохи обіч підземця. Воїн глянув на шальвіра та кивнув:

– Не хвилюйся, хлопче, просто тримайся ось настільки подалі від мене, – показав сокирою в замаху відстань. – Та все буде гаразд. Як побачиш яку дичину, кидай в них все, що маєш в своєму капшуку із залізяччям.

– Якщо це допоможе, – дуже тихо та песимістично буркнув чародій, так, щоб його не почув Ланко, але той почув та трохи розізлився.

“Таке враження, що дідуган хоче мною прикриватися.”

Четвірка повільно потупцяла вперед, намагаючися не здіймати хвилі. У майже повній пітьмі, розбавленій лише світлом смолоскипа в лівиці Ланка та тим чудернацьким сяйвом, майже не було видно замурзаних кам’яних стін.

– Скелет попереду, – сповістив ватажок.

Вони зупинилися та стали чекати: чи підійде той так само приречено, як перший? Цього разу мертвяк навіть був озброєний іржавим мечем та мав на собі шолома. Меч тягнувся, скрегочучи підлогою підземелля та розсікаючи брудну воду. Та він не встигнув навіть замахнутися, як сокира знесла йому голову, а зворотній рух розсік грудну клітину. Кістки впали у воду. На звук підтягнулося ще два скелети, жвавіших та агресивніших.

Тік заволав громовим голосом та кинув якесь блакитне закляття. Дивний різкий запах перебив сморід болота під ногами. Бліскавиця охопила ближчого скелета та розірвала кістки навсібіч! Ґуґуг крикнув своє “Дагаз-Гур” та вдарив другого. Ланко сіпнувся, не знаючи, чи кидати своє знаряддя чи ні?

“Якось воно по дурному виглядає, проти цих ворогів, в яких немає навіть шкіри — все пролетить повз кістки…”

Доки він вагався, інші виявили ще трьох скелетів. Один випірнув з-під твані та поранив Ґуґуга в ногу! Календула швидко виконала зцілення, втім. Тік розкидав блискавки, доки не скінчилася мана. Тоді він справді сховався за Ланка! І почав відкорковувати зілля мани, супроводжуючи це огидним скигленням та лайкою. Шальвір злякано озирався: чи не вийде зі стін ще щось?

І вийшло. З горизонтальної ніші виповз, дряпаючи кігтями камінь, величезний скелет із пекельними вогниками в очах. Хлопець закричав пронизливо, нажаханий до глибин серця, та жбурнув у вишкірену пащеку шрапнель, що тримав у кулаку.

Скелет смикнувся та не відступив. Позбавлений ніг, він повз у воді, повільно та невблаганно. За спиною в шальвіра точилася бійка.

Раптом сяйнуло блакиттю — та скелет розпався на порох.

– Вигнання Мертвих, – пояснила Календула, сідаючи поруч із Ланком, який тільки щойно зрозумів, що зігнувся від страху. – Моє єдине бойове закляття, як цілительки, що я тримала на останній момент. Підводься, ми перемогли.

“Який же я боягуз… чи по мені ці пригоди?”

Герої озирнулися. Уламки зачарованих скелетів лежали навколо, кістяки сповзали по стінах. На тому місці, де вони билися, знаходилися великі сталеві чорні двері із сходинкою. Вони виглядали так, наче ними користувалися час від часу.

– Вшиваймося. Ну його, цей квест, якщо це квест, – хрипко мовив воїн.

Шальвір інстинктивно обшукав один скелет, що йому здався меншим за інші, якимось жіночним чи що? Навколо кістлявої шиї висів медальйон, що мав би відчинятися, але хлопець не вмів такі відкривати. Він показав його Календулі, яка без вагань відкрила легким натиском. Всередині були портрети закоханих.

– Шкода, якщо це ось ця жінка, – зітхнула лучниця. – Яка ж доля спіткала її, що замість щасливого кохання вона була приречена на те, щоб сновигати у такій гидкій подобі цим коридором?

Ватажок подав знак та вони вирушили далі, оглядаючи стіни. В стіні праворуч за напрямком руху було багато поховальних ніш. Але скелети в них лежали спокійно. Тік, який відновив ману, перевірив місцевість на магічний вплив: майже безслідно.

Вони дійшли до глухого кута із ще одними дверима. Під ними лежала купа кісток.

– Що це в біса за місце таке? – пробурмотів Ґуґуг, і ніхто не мав відповіді.

Сцена 4.4.

Воїн пошарудів ногою в кістках. Щось брязкнуло. Він нагнувся та підняв металічну пластинку, покрутив перед очима, розглядав її, примружившись.

– Здається, ось це було причиною смерті. Летюче лезо.

– Отруйне? – смикнувся Тік.

– Гадаю, ні. Присвіти.

Ґуґуг тримав лезо перчаткою, тому не боявся. Магус оглянув під світлом ліхтариків та спробував визначити магію.

– Воно прокляте. Кинь, – пробурмотів він буденно. Підземець рипнувся та впустив лезо, трохи відскочив та плюнув.

– Якесь дивне прокляття, до того ж. Я можу припустити, що це закляття на існування після смерті. Але не розумію, що з ним не так.

Календула наблизилася, витягаючи шкіряного капшука.

– Ланко, не бійся, візьми цю штучку обценьками та вкинь сюди.

Шальвір, хоча й тремтів всередині, радіючи, що ніхто не бачить через пітьму, що це відбувається, виконав те, що його попрохали.

– Коли виберемося звідси, зможемо щось виявити в алхіміка або в храмі, – пояснила цілителька. Тік набурмосився, бо його авторитет підривали.

За дверима почулися кроки.

– Ось він, наш шанс вийти! – зашепотів Тік.

– Зачекай… – ватажок притримав чародія та показав жестами відійти у пітьму та притлумити світло.

Грюкнув метал, двері прочинилися, чорний силует у балахоні з’явився в проході.

– Потвора, мерзота! – почувся голос, ймовірно, жіночий. Силует змінив обриси, начебто топтав кістки. Знизу донісся стогін болю! – Продовжуй тут зогнивати, нікчема…

Пригодники застигли в нерішучості. Перед ними навряд чи був очевидний ворог, та й гостинно запросити їх вийти нагору через будинок із дивною мешканкою їх теж не збиралися. Тим часом загадкова постать завершила свою справу та зникла за дверима.

– Що це, в біса, було? – прохрипів Ґуґуг.

– Некромантія побутова, – в ніс відповів Тік, вдаючи замисленого та мудрого. – Це прокляття на летючому лезі було на смерть та затримання душі в кістках. Тож оця людина там…

– Ще жива? – злякано перепитав Ланко.

– Ну… в деякому сенсі, – відповів Тік. – Притомна свідомість в купі кісток, здатна відчувати знущання.

– Ти це зараз вигадуєш, так? – скривилася Календула. – Просто якісь там старечі чоловічі вигадки?

– Та ні! – обурився магус. – Я читав про таке в книжках… магічних книжках. Але завжди думав, що це скоріше стародавні легенди.

– Так, тихенько, – підняв долоню ватажок. – Не треба привертати уваги. Вирішимо, що робити… Ми не можемо просто так без твердих доказів розібратися із цією особою. Ми не знаємо, що тут відбулося. Вартові не будуть на нашому боці. Але мені не подобається, уві що ми встрягли.

– Ми ж не можемо просто вийти через її будинок? – спробував подати голос Ланко.

– Мій добрий наївний сільський хлопчику, – відказав метр Призматікус. – В містах люди ненавидять одне одного і так, і не воліють допомагати, а тут в нас потенційна некромантія. Тобто, якщо нас не вколошкають, ми в цілому могли б звернутися до охоронців та сказати, що виконали громадський обов’язок… от тільки… доказів не буде. Бо некромантія наразі найменш просліджуваний чарівний процес.

Ланко похолов, але спитав:

– А оці кістки? Це лезо? Це не докази?

– Не повні.

Пригодники роззирнулися, все ще вагаючись…

***Любі читачі! Які є ідеї, куди податися когорті, замкненій у дивній ситуації? ***

Сцена 4.5.

Ватажок подав сигнал відступити від жахливих дверей у пітьму. Щоправда, останню довелося розігнати трохи, щоб оглянути стіни та ніші із скелетами.

– Тут в багатьох є схожі металічні пластинки, – буркотів занепокоєно магус.

– А стіна взагалі дуже потужна. Я думаю, це основи міських мурів. Щось це мені все нагадує…

Він не згадав точно, але читачам я підкажу: мури були частиною дуже потужної давньої магії, пов’язаної з енергіями землі.

Тік зітхнув, дістав пляшечку із зіллям мани та став до чаклування Визначення чарів.

– Прокляті. Вони всі прокляті. Одним закляттям, – магус важко видихнув та випив зілля до денця. – Це все якась суцільна в’язниця вбитих чи померлих людей, яким не дають спокійно спочивати навіть після смерті.

– В цьому місті відбувається якась нечиста чвань, а вони винаймають пригодників лазити підземеллями? – сердито фиркнула Календула. – Чи може вони просто не знають, що відбувається під їхнім містом?

– Я б сказав, що не знають. Коли зі мною розмовлял бургомістр, він точно сказав, що буде з десяток виродят, які набігають на будинки через підвали, не дають людям виносити сміття, грабують інколи. Він нічого не казав про розбірки із некромантами, абощо…

– Або він знає про них, – суворо відповіла Календула. – І не казав нічого саме тому. Бо це якраз і є ті “люди, яких треба боронити”.

– Оце ми вляпалися. Контрабандисти. Броньовані виродята. Гільдія злодіїв. Заможні некроманти. І це все ще лише перший рівень підземелля!

– Можливо, це в тебе лінійне розуміння рівнів підземелля! – спробував пожартувати Тік. Не вийшло. Всі перезирнулися.

– Просто присвіти знов, – сказала різко лучниця. – А ми обшукаємо ще раз цей відрізок коридору. Треба знайти, як вийти з нього. А потім знайти, як вийти до міста та втекти до лісів. Я вже готова пробиватися через табір виродят біля виходу! До фраса цей квест, до фраса гроші, ми отримали досвід — і прощавайте.

Всі мовчали, розуміючи, що вона права. Відчувалося, що Ґуґуг бореться мовчки із своїми принципами. Тік точно хотів би вже втекти, але боявся кпин. Ланко переводив погляд з одного на іншого, щоб не дивитися на прекрасну Календулу, старшу за нього разів у десять чи двадцять, напевне. Йому б подивитися за спину…

Але там, на щастя, цього разу нічого не відбувалося.

Магус підвісів свої примарні ліхтарики навколо капелюха та когорта посунула оглядати іншу стіну. Біля тих дверей, де стався бій із скелетами, вони зупинилися. Магус зробив рух пальцями над купою кісток та вимовив під ніс:

– Прокляття ще діє. Що ж… деякі методи, прості методи мусять бути досить дієвими…

З його руки стікла вогняна лава та охопила кістки, висушуючи їх та підпалюючи. За кілька хвилин груда зашурхотіла, колотячись між собою, та почувся глухий стогін, що піднімався під кісток разом із димом. Ланкові здалося, що він бачить обличчя прекрасної жінки у сірих завитках — але за мить все зникло. Тік поворушив пальцями знов.

– Магії нема. Це якесь дуже легке було прокляття.

– Легке? Вони мучилися щодня, постійно! – вибухнула Календула.

– Ну, як результат — так. А прокляття було без захисту навіть. Якщо винищити всі ці скелети, то ми можемо їх відпустити.

– То чого ми чекаємо? – лісодіва підстрибувала на місці.

– Ми не зможемо тоді довести, що тут була якась чорна магія, – забубонів Призматікус. – І привести винних до арешту.

– Це якщо нам вдасться вийти через чорну завісу.

– А якщо не вдасться, то ми тут вчадіємо.

– Я не можу… просто не можу лишати всіх так, знаючи, що вони… – Календула обійняла себе за плечі, наче змерзла.

– Ти не знаєш, чому вони прокляті, – знизав плечима Тік.

“Чому я весь час мовчу та тільки спостерігаю за ними?” осяяло Ланка.

– Знаєте, я думаю, що поганого не буде в тому, якщо ми складемо всі ці прокляті кістки на одну купу та спалимо, – подав він голос. – Якщо це робити ось там під гратами, то дим вийде назовні, і ми не задихнемося.

– Та, – реготнув підземець, – тільки до себе привернемо увагу, як хтось побачить на вулиці.

Раптом відчувся протяг.

– Ви вже це зробили, – неприємний голос мовив через віконечко в металічних дверях. – Навіть не намагайтеся зробити те, що надумали. Забирайтеся тихесенько геть, або приєднаєтеся до варти мерців.

– Що тут відбувається? – Ґуґуг вихопив сокиру.

– Не вашого розуму справа. Зазвичай пригодники сюди не заходять, не розумію, як ви взагалі сюди дійшли. Але я востаннє даю вам шанс зникнути.

Тік змахнув рукою — та невелика вогняна куля полетіла через перетин прутків в обличчя невідомого. Блимнуло блакитним, незнайомець розсміявся.

– Поглинання магії, знаєш таке, чарівнику? Який в тебе рівень? Третій чи що? Я некромант двадцять першого рівня, що ти мені можеш…?

Він захрипів, бо Ланко в цей час, користучись своєю прихованістю в пітьмі, підповз до дверей, потім спиною по дверях та встромив свого кинджала одним ударом через отвір в око хвалька. Той булькнув на середині фрази, відтак тіло смикнуло зброю, падаючи.

Шальвір задихався, намагаючись не вивернути з себе все.

Когорта мовчала отетеріло.

*** Ось такий поворот! Що ж буде далі? Задавайте питання, на які хочете отримати відповіді… сьогоднішній епізод надихнули читачі ***

Сцена 4.6.

– Я… – вичавив з себе Тік. – Я не вірю, що він був вище за десятий рівень, насправді.

Ланка в цей час трусило. Він заледве розумів, що відбувалося. Але руки його ставали неначе пружнішими, спритнішими! Якісь дивні, нові думки ходили підвалинами свідомості, нашіптуючи, що він може щось нове.

Ґуґуг уважно спостерігав за хлопцем.

– Так, він набрав одразу два рівні. Отже, десь дев’ятий-десятий рівень цей балакучий ворог. Напевне, зовсім не розвивав банальні рефлекси, все в некромантію.

“Що? Що він верзе?”

В пальцях засвербіло.

– Мені здається, я можу краще відкривати замки, – тихо промовив здивований шальвір. Він видобув злодійський інструмент та придивився до шпарини в дверях. Гачкувата приспособа ковзнула всередину, Ланко покрутив нею, посував туди-сюди, щось натиснув…

“Відчуваю, як щось там зачепив. Тепер другу…”

Тонка, схожа на довгу голку, металічна деталь увійшла до отвору, та піджала потаємного язичка. Шальвір провернув інструмент, покотився кубик, механізм клацнув та легко провернувся. Двері відчинилися, відкриваючи невеличке приміщення, з якого нагору вели сходи. Все освітлювали червоні магічні кристали, на стінах поміж каміння були вмуровані — можливо, декоративні? — черепи.

– Ох… – тільки й видихнув хлопець.

– Молодець, шальвіре! – ляснув його по плечу воїн. – Але я так думаю, що це був лише якийсь служка, тому через цей будинок ми не вийдемо. Поглянь на це оздоблення, тут певне реальний культ смерті в цій хаті.

– Але тіло я обшукаю! – з ентузіазмом весело проскреготів Тік. Він заходився шарудіти чорно-сірим балахоном. З нього він видобув якийсь сувій зловісного темного кольору, скляночки та калитку з монетами. Балахон розчахнувся, являючи майже оголене тіло, вкрите зморшками та рубцями, дуже худорляве. Всі відвернулися, тільки магус продовжував щось шукати, доки не скрикнув від радості так, що лучниця вже хотіла кинутися затуляти йому рота:

– Отже, ми дійсно знайшли лігво некромантів! Ось тут в мене є амулет, який може дозволити нам зняти бар’єр темряви. Не доведеться йти через майже вірну смерть!

– Чесно? Через? Може, “на”? – розсміялася Календула.

– Якщо тобі так хочеться драматизувати… – зіщулився чародій. – Але я певен, що деякі шанси в нас були.

Вони замкнули двері ключем, знятим з тіла з-поміж інших речей. Ланко із сумом подивився на кістки, розкидані в брудній воді.

“Ми нічого не можемо для них зробити попри всі знання.”

– Дивіться… ось цей сувій — то якесь некромантське закляття, тому він такого кольору пергаменту. А ось це… це лист із замовленням.

– Замовленням?

– Ага. Прибрати когось та заточити їхній кістяк ось тут, серед інших.

Календула спинилася та видала якийсь звук горлом, наче її зараз виверне.

– Це жахливе, гидке місто. Я навіть не знаю, кого і від кого рятувати! Може, просто заберемося звідси на велику дорогу?

– Я не знаю, – розгублено вимовив Ґуґуг. – Я… не знаю.