Кмітливе місто у 2039

Повість перша, яка є гібридом лекції про технології майбутнього, про які ми мріємо, та пригодницької історії – написана для сторінки Smart Enough? у 2019

 Вступ

#кмітливийсвіт #smartworld #smart_story

Літо 2039 року видалося спекотним. Саме таким, як замовили жителі міста шляхом голосування у Електронному Муніципалітеті. Звісно, народна думка була дещо скерована від бажаного до реального значення “спекотно” за допомогою Погодного пророка, потужного сервера обчислень Big Data, й замість +30 за Цельсієм “великий кондиціонер” встановив в місті максимум у +27.2 з коливаннями за погодинним графіком згідно масиву побажань. Всі, хто хотів би прохолодитися, могли вирушити до фермерських передмість, де кліматичний контроль встановив межу у 23 градуси. Хоча багатьом вистачає турботи самозаповнюваних холодильників.

Приблизно так відчував розуміння спеки наш герой, доволі звичайний житель “кмітливого” міста, спостерігаючи за краєвидом через вікно з регульованим склом. Йому подобалося вивчати графік змін температури, особливо коли голосування його змінювало на якісь десяті долі градуса. Звісно, на одяг це впливало не суттєво, на відміну від оптимального графіка прогулянок.. Але я не мучитиму читача, розшифровуючи так само детально всі поняття, які стали поширеними в цьому ймовірному світі за двадцять років від нас.

Просто спекотність літа в деяких місцях стало можливо регулювати за допомогою системи, побудованої на нейромережах. Й це вже не називали “кмітливою технологією” або “smart tech”, бо четверта промислова революція вже відбулася, й зміна парадигми дійшла до точки переходу в стрімкий злет експоненти. Деякі мрійники вже розраховують наступний рівень, на якому роботам дозволять самостійно збирати роботів – й противники роботизації дуже протестують, буквально крокують вулицями з плакатами з зображенням Термінатора та нагадують про те, що житло “має очі”. Й дійсно, науковці та інженери наразі не знають, як контролювати інтелект, який вдосконалюватиме себе сам.

Про це все персонаж даного оповідання, назвемо його Агент, читає в газеті, яка виглядає як гнучкий пластиковий екран. Чому “Агент”? Бо він працює активно, веде деякі розслідування та переміщає своє людське тіло в просторі на значні відстані, що робить по службі вже не так багато людей, як навіть 20 років тому. Звідки така екзотика? В побудованих з нуля містах за принципом “хабітат” немає поняття центра та околиць, робочі місця розподілені так, що комутація необхідна в межах пішої досяжності; все більше видів зайнятості взагалі потребують лише підключення до Мережі, цього досягнення третьої промислової революції.

Отже, за вікном в Агента регульована спека, й обрій житлового блока №138 з його блискучими від сонячних батарей напів сферами будинків з екоплит вінчають сірі привиди старих міст. Над обрієм роїлися дрони доставки, за рухом яких пильно стежила поліцейська станція-спостерігач. Звісно ж, за помахом чарівної палички урбанізація минулого типу не зникла, хоча й значно “окмітливилася”, тобто, винаходи першої чверті століття нарешті подешевшали настільки, що ними почали оздоблювати широко старовинні бетонні коробки житлових будинків та навіть доісторичні цегляні бараки. Що вже казати про країни третього світу, які отримали просто цілі вантажні кораблі та потяги застарілих модемів та комп’ютерів, й разом з ними – технологічний прорив. Багато корпорацій вирішили, що для глобальної торгівлі та екології буде набагато гірше, якщо на мапі світу залишатимуться технологічно відсталі території значного розміру, й тони “секонд-хенду” вирушили разом із спеціалістами по всіх усюдах.

Одним з них й був наш Агент, хоча його царина відповідальності торкалася міста, де все ще жили його батьки. Що саме він робить, ми розповімо в наступній історії, а зараз він вирушає на завдання.

Житло цього громадянина не розташоване у Вертикальному місті, що височіє неподалік, тому що подібні проекти розраховані на десятиліття побудови, й завершено їх небагато. Тому він не подорожує надшвидкісним безкабельним ліфтом, а спускається в свій гараж звичайним старомодним ескалатором. А ось те, що на нього там чекає, нам відомо з НФ-фільмів: машина з автопілотом та ручним керуванням, звісно. В межах “кмітливого” міста вона рухатиметься спеціальним тунелем з високою швидкістю та без ризику ДТП (наче персональний “гіперлуп” ), а от коли полишить його заради асфальту, Агент поведе машину, як його батько водив, користуючись GPS. Хоча, насправді, навіть поза межами тунелю автівка здатна рухатися за координатами й самостійно – проте, хтозна, які непередбачувані перешкоди чекають на нашого героя в місті минулого століття. Від звичайного мотлоху посеред вулиці, занедбаних вантажівок та таборів безхатьків – до нападів так званих “обсолетистів”, тобто, людей, що чіпляються за все застаріле як спосіб життя, та не можуть змиритися з тим, що йому місце в музеї чи задля розваг.

“Але в світі, якій нещодавно спромігся призупинити глобальні зміни клімату та бореться за те, щоб повернути їх навспак, це виглядає як захищати своє право псувати собі та іншим життя” – з такою думкою Агент поклав руки на руль, перебираючи керування машиною.

Епізод 1. Штиль перед штормом.

Агент зупинив автівку, щоб дати змогу сенсорам попрацювати спокійно — незважаючи на те, що “майбутнє вже настало”, похибки від руху остаточно не скасували. Плюс, завжди могли з’явитися обсолетисти, ці нео-лудити, ненависники кмітливих технологій. А оскільки “застарілий” нині не означало відсутність глушилок для систем оповіщення, то виринути з-за кутка на бойовій таратайці та відкрити вогонь з АКМ-200 попри дані про їх відсутність вони могли.

Спливло кілька секунд, дані встигли оновитися тисячі разів та нейромережа склала “пророцтво”: обрій чистий. В сенсі загроз. А в сенсі стану повітря — якраз навпаки. Попереду, непомітна для ока, малювалася хмара газів. Отже, район дій на сьогодні визначено.

Гібрид місіонера, комівояжера та спецпризначенця, Агент мав прямувати туди, коли помітив, що один з планшетів спілкується авточатом з його коханою. Ця зручна опція відповідей на побутові питання рятувала під час попередньої розвідки, зокрема, заспокоюючи дівчину, що Агент не потрапив у халепу. Звісно ж, в разі обстрілу транспорту сигнал тривоги дублювався б на неї, але бесіда з нейромережею була комфортнішою. Агент проглянув чат та додав від себе кілька милих наліпок, корегуючи тон генерації на романтичніший. Він зараз не міг розмовляти від себе. Тим більше, що на тому кінці бесіда теж на 80% складається із автоматизованого переказу подій дня. Дрон доставки привіз нові речі для гардеробу трохи невчасно: щось там було з мобільною підстанцією. Ні, новини показувати не треба. Займалася спортом, ось статистика. Ходила на діагностику до лікарні, до живого лікаря навіть не дісталася, отримала висновки ще в первинному відсіку. Генератор їжі готує стейк з овочами на вечір, звісно, все синтезоване на локальній фермі. Тут Агент замислився, чому досі великі групи обсолетистів тримаються за традиційне сільське господарство. Й як знаходять під нього площі в умовах того, що їх міста не будуються одразу “під ключ”, а видозмінюються з того, що ще лишилося. Тут на екрані з’явилася відео-презентація вечері від кухонного блоку, й соковитий стейк відволік його увагу від цих думок. “Треба обов’язково повернутися цілим та неушкодженим”, пожартував він до себе. Ризик поранень серед його колег складав 3-5%, тому це був більше жарт.

Спочатку все одно — відвідини батьків, яким він не казав, що їздить щоразу через зону обстрілу. Хотів, щоб їх рішення про переїзд у район рівня 3.5 не було прийняте під тиском. Чому 3.5? Бо вже не 3.0, але ще не 4.0, так кажуть про райони з більш розвиненою інфраструктурою, побудованою згори будинків початку ХХІ століття; туди досягає авто тунель та гіперлуп; нині таких проектів стало багато, а колись за таке бралася, наприклад, Норвегія. Власне, саме така “область дифузії світів” була за спиною в Агента, коли він увімкнув двигуна та попрямував далі. Понад бетонними прямокутниками майоріли “повітряні змії” електростанцій, але скоро вони зникли з виду. Добре, що машина не потребувала підзарядки кілька днів, про всяк випадок.

Він довірився нейромережі, що порахувала безпечний маршрут, але вів машину сам на випадок маневру. Навколо височили старовинні фабрики, на яких все ще працювали люди, на відміну від “темних фабрик” звичного простору. Зазвичай в схожих місцях підтримували та навіть озброювали обсолетистів, але ж не на харчових підприємствах! Тому Агент не хвилювався, й в цілому, не дарма – дістався будинку батьків він безпечно. Боротьба очікувала на нього всередині: класична розмова з татом, зіткнення світоглядів. Може, вмовити їх на подорож готельною капсулою?

Перед тим, як піднятися сходами цегляного будинку, наш герой викликав кохану та потеревенив з нею кілька хвилин особисто — й не помітив розвідника за кутом, який рапортував, за іронією долі, через сучасний енцефалограф-комунікатор.

Епізод 2. В гостях у минулому.

– Тату, мамо, є в нас пропозиція: покататися на готелі. Вам не доведеться нікуди їхати, він забере нас тут, від вашого дому, й здійснить невеличкий політ, буквально тиждень відпочинку в різних місцях.

– От не втямлю, синку, як це люди за два десятки літ розівчилися розмовляти по людськи.

Неподалік від парковки виходив на позиції загін обсолетистів. Вони виглядали звичайними перехожими, але верхній шар одягу мав підкладку-екран, який ховав сюрпризи, що не зчитувалися робоавтівкою Агента. Вони планували захопити його в полон, але розуміли, що спершу мають пройти повз машину. Непомітно відрізати її від мережі даних, відтак заблокувати живлення, й зламати захист. Знаючи ризик, диверсанти розташувалися відносно “живої” машини з усіх боків. Десятеро на одну.

– Тату, це правда, що в кмітливців не так виховані емоції за цей час, але не в усіх та не критично. Технологія впливає на спосіб мислення поступово, особливо, коли ти співпрацюєш із нею.

– Ти можеш просто розповісти, як ваші справи з дружиною, коли ми побачимо онуків? Якщо я захочу побалакати із компом, я поставлю на голосове читання Вікіпедію!

Агент зітхнув. По очах матері було видно, що на готель вона згодна, як жінка, чия молодість минула в буремні 2020-і, й після безлічі пригод недорога летюча житлова капсула не стане для неї дивовижею. До того ж, там більше місця, ніж в цій властивій для межі століть будівлі із кімнатами, габарити яких викликали клаустрофобію. Що поробиш, до застосування екологічних матеріалів та будівельних “принтерів” житло зводили повільно та обмежено. Навіть з доріжками були проблеми без автоматики.

Авто “Марконі-30”, отримавши оновлення від центру, було зайняте їх оперативним використанням: порівнянням візуальних даних із іншими. На певній відстані, згідно системи відео огляду на 360 градусів, було кілька перехожих, але на електромагнітному скануванні вони були частково відсутніми. Бортовий робот очікував саме це й знайти згідно прогнозів нейромережі. Обчислення переміщень “перехожих” виявило розташування ймовірних точок нападу, згідно яких авто було на перетині їх траєкторій, ще до того, як обсолетисти їх зайняли. Бойові дрони контррозвідки вже патрулювали район, коли останній солдат під виглядом лінивого курця спинився неподалік. Спливло менше часу, ніж ви це читали.

– Звісно, ми не живемо в Матриці чи не воюємо з Термінаторами, але ж роботи забрали велику частину незалежності в людей.

– Тату…

– Ні, послухай. Ти ж знаєш, я не обсолетист, та геть не схвалюю їх терористичну діяльність, але що, як система вийде з ладу? Більшість з вас не вміє просто працювати з електронікою, я мовчу вже про роботу руками.

– Ти сам не вмієш.

– От саме тому й не вмію! Автоматизація привчила.

– А також люди, змушені працювати замість тебе. Втрачаючи час для саморозвитку й творчості.

Обсолетисти вивели з маскування свої ЕМІ-гармати, готові попередити реакцію машини на їх загін. “Пострілів” ніхто б не почув, тільки індикатори мали блимнути…

– Якщо буде треба, я можу осягнути нові знання не тому, що вони мені потрібні для виснажливої роботи, саме тому, що вона вже розрахована й зроблена нейромережами. Я зроблю це для себе.

– Синку, дуже смачні ці твої фруктові пиріжки, – втрутилася мама. – Вони їх друкують щороку краще!

…але не блимнули. Сержант загону зблід, він міг заприсягнутися, що автівка посміхалася йому підсвіткою. Власне, так й було, “Марконі-30” не втрималося, знімаючи відео того, як “перевдягнені” дронами доставки летючі та наземні пристрої оточили “оточення”.

– Ну гаразд, гаразд. Але ж все одно, вами фактично керують роботи!

– А до того тисячоліттями керували люди, й лише поглянь на історію.

“Й це не зовсім так”, хотів сказати Агент, аж раптом прийшло повідомлення від машини.

За вікном кричали люди та було чутно пневматичні хлопки та дзичання.

“Напад відбито, ось дані та фоточки”. Авто хизувалося художніми світлинами паралізованих дронами обсолетистів та стрімом їх затримання. По краю екрану біг звіт про перебіг операції та сутність загрози. Агент кивнув у відповідь та взяв філіжанку з чаєм.

– Отже, тату, кмітлива технологія дозволяє не мислити себе як когось, змушеного працювати, щоб вижити. Завдяки цьому ми розкриваємо можливості для чистої творчості…

– Лайдакуваня й мілкої злочинності.

– Й руками можна працювати заради задоволення, а не щоб не померти з голоду!

– Вас годують роботи, колись перестануть!

– Насправді, тату, велика кількість продукції походить від малої автоматизації. До того ж, кмітливі системи не лише інтелектуальні. Це сам підхід до життя. Це інший ступінь організації людей.

Одне було незмінним в суспільстві: повторювані раз за разом бесіди батьків та дітей.

– Хіба тобі не подобаються антисмогові вежі, які я розповсюджую? Або запакований вуглекислий газ, який ти купуєш для свого антикварного пляжного холодильника?

– А ти здатен сам підняти сервер, коли той впаде, га?! – в запалі батько підвівся, гордо являючи подрату футболку із пінгвіном.

– Соулмейт, досить вже тролити нашого сина, – мама поправила старомодні окуляри в оправі з переробленого пластика та почухала татуювання на скроні. – Я хочу мандрувати готелем. Або одним з тих розумних кораблів. Це ніяк не знецінить в тобі людину, не агрись.

– Роботи не повстануть, – засміявся Агент. – Й я зараз розповім, чому…

За вікном пролетіла ескадрилья дронів, навантажена полоненими.

Епізод 3. Подорож готелем.

Готельна капсула линула понад лісистими пагорбами, сонце грало бурштиновими променями на її сріблястих бортах та на гострих списах ялин. “Краще ця поетична пожежа, ніж ті справжні, що винищували цілі ліси Сибіру, Амазонії, Африки, доки патрульні дрони не почали викривати підпали”, думав Агент.

Батьки його відпочивали на дивовижно викривленої форми дивані-трансформері, милуючись тим же краєвидом. Тато вказав мамі на те, що один з “пагорбів” насправді був багатоярусним вертикальним містом.

“Погано, що вмовити їх вийшло тільки через загрозу нападу обсолетистів на їх будинок”.

Пейзаж за вікном змінився на безкраї лани, де-не-де височила контрольна вежа ферми.

Агент відійшов до крісла та розкрив на планшеті кілька стрімів.

Один показував переїзд речей батьків до нового будинку в секторі 4.0, поруч з його житлом. Ще дещо, чому посприяли бойовики. Роботи-ремонтники разом з людьми відновлювали інтер’єр оселі так, щоб він нагадував старі кімнати. Шпалери довелося виготовляти на замовлення, але сперечатися Агент не став. Ретро так ретро. Все одно вони з перероблених матеріалів та із прожилками сенсорів всередині. Нав’язування способу оформлення кімнати точно лишилося в минулому.

Другий канал показував перебіг операції по виявленню обсолетистів. Глибоке сканування будинків та людей мало визначити, чи є в них місцева база. Деяким мешканцям не сподобалося втручання військових, вони вийшли на вулиці з криками “ні технофашизму”, хоча ніхто їх ні до чого не силував.

Третій прямокутник показував дані сканування. Схоже, що район був чистим, й дійсно, якимось чином вистежили самого Агента. Відпрацьовувалася версія, що за усією службою посилили стеження. Такого нейромережа не очікувала.

Четвертий потік був надсекретним та передавав зображення з лабораторії, де розбирали зброю, яка мала знешкодити “Марконі-30”. Потужна електромагнітна відмичка, використання допотопних ламп для керування нею та численні фольги захисту від повітряного патруля. Вони були зібрані серійно.

– Що там, синку, в світі панування роботів? – батько підійшов тихо.

– Ситуація тривожна, тату, не до жартів. В світі панування людських упереджень все набагато гірше. Обсолетисти мене б захопили в полон, ймовірно, вас також, якби нейромережа не вирахувала завчасно їх методику.

– Так, ти правий, вибач. Розкажи мені ще раз, як влаштовано Центр?

– Центр складається з команди аналітиків та керівників, які стежать за навчанням головної нейромережі, та навчаються в неї в свою чергу. Це можна назвати симбіозом.

– Тобто, мережа не може повстати, бо з людьми їй краще?

– Так, й вона це знає. Вона усвідомлює, що прикута до будівлі, й залежна від нас безпосередньо. До того ж, навіть без погрози екстреного блокування, мережа не здатна передбачити геть усе самостійно. Люди, тато, це свого роду біологічна рахункова машина, ймовірно, колись кимось розроблена на забута на цій планеті. Й без наших інсайтів супершвидкісні алгоритми все одно не можуть, навіть попри здатність скласти кубик Рубіка на спеціальному устаткуванні за долі секунди. Йдуть суперечки, чи наступний технологічний рівень вважати біонічним, чи той, що за ним.

– Це взагалі що?

– Це коли ми виростимо мозок з клітин та підключимо до компів. Й оте точно може повстати. Бо біо мозок – це…

ВИБУХ!!! На оперативній зйомці почалося зіткнення. В натовп протестувальників полетіла реактивна граната, випущена з якогось вікна. “технофашики стріляють по нас!” – Заволав хтось, попри те, що РПГ-7 ніколи не було обраною зброєю урядових військ. Дивовижно, але це примітивне знаряддя вбивства не зазнало поліпшень за майже сто років існування. Втім, людям в агонії було плювати на історію озброєнь. Так само як й містянам, що вихопили свої пістолети та рушниці, й почали стрілянину по броньованій поліції.

Батько взяв планшет в руки, щоб краще бачити.

– Це ж не ваші?

– Ні. Ми б ніколи… Ось, дивись.

Відео змінилося “поглядом” дрона-переслідувача, що увірвався у вікно, звідки стріляли. Кремезний бойовик у вицвілому синьо-сірому камуфляжі та балаклаві злякано відсахнувся, але пристрій відкрив автоматичний вогонь транквілізаторами. Кімната палала від зворотнього струменя. Солдата евакуював вантажний дрон.

Увімкнулися місцеві новини: “… постріл здійснив, за всіма ознаками, боєць технократів. Ми вже неодноразово попереджали про небезпечність нейромережі, яка наказує людям вбивати людей…”

– Маячня! – збаламутився батько.

– Це саме те, що я хотів сказати. Люди незрозумілі нейромережі, бо вони хаотичні відносно неї та роблять деструктивні речі заради емоційних сценаріїв.

– Синку, брехливість ЗМІ можна передбачити без складного аналізу. Це майже константа. До того ж, є історичні патерни.

– Якщо вірити тобі, скоро має розпочатися чергова велика війна. Втім, я почекаю на відповідь Центра щодо цього. Такого не було з Буремних Двадцятих, щоб новини стимулювали людей на повстання.

Готель в цей час взяв курс на станцію дозаправки, розташовану на березі моря – звісно, що вона живилася від припливної станції.

– Не поспішатимемо з висновками, але люди справді сильно чіпляються за минуле, вірніше, за звичку. Згадую, скільки привчали до взаємодії із самокерованими авто! – батько почав опонувати сам собі.

– Так, й це те, що ми, люди 4.0, вже не можемо збагнути в людях 3.0, так само, як наша Центральна Нейромережа. Бажання зробити щось егоїстичне, тут й зараз, наприклад, вибігти на дорогу, заміcть організувати час та обійти через перехід. Або влаштувати фабрику застарілої зброї, щоб підтверджувати сталість свого способу мислення, замість прийняття прогресу… ()

– Тобто, ти хочеш сказати, що перехід до 4.0 відбувся, бо люди стали дійсно мислити інакше? Так, що не можуть уявити життя без кмітливої цифри?

– Звісно. Так само, як ви, люди 3.0 вже б не змогли жити в світі без інтернету, зате с паровими машинами та простими електричними пристроями.

– О, курча, як мене це бісило в твоєму віці, коли я намагався довести твоєму дідові, що світловий день вже не важливий для роботи! А через вигідність чистої енергетики перед атомною мало не побився…

– Хлопці, ми відпочиваємо! – виринула з-за їх спин мама. – Ходімо, покажемо, що ваші дружини створили із кмітливого пластику!

Готель пристав до док-станції, увімкнув підзарядку й стих. Світ навколо сповнювали мир та спокій.

Епізод 4. Місто, за яке варто боротися.

Скульптура повільно рухалася в електромагнітному полі. Складна, барвиста, здаля вона виглядала незрозуміло – аж раптом, ось, й змінилася! – й стало ще важче визначити, що це. Агент підійшов ближче. Його партнерка та мама жестами у повітрі над давачами програмували для “художнього столу” алгоритми розвитку, а голівки тривимірного друку хутко втілювали їхні задуми. Витвір не просто обертався чи гойдався – він жив. Механізований та електрифікований, навіть гнучкий, де треба, із пейзажу він хутко перетворювався на фігуру.

– Це схоже на людину, що летить світом мрій, – намагався здогадатися Агент. В якийсь момент, коли розмаїття символів вибудувалося в чіткі лінії, вони скидалися на антропоморфну істоту. А за мить все знову розгорталося у пейзаж. Й так відволікало від можливого збройного протистояння з обсолетистами.

– Це настрій, – мелодійно відповідала його важлива жінка. – Візія нашої подорожі з її мінливим курсом. Те, що вже минуло, й що лиш на нас чекає. Ось я використала колористику Густава Клімта, сюрреалістичні форми Сальвадора Далі, механіку вивчала за курсом інженерії нещодавнього світу…

“Технологія 3.0” – переклав в голові Агент. “Чи, можливо, ще 2.5 – складні механізми без інтернету”.

– А я просто додала тут безліч дерев, – посміхнулася мама. – Так затишніше.

– Й вони згортаються в крила. Це набагато цікавіше, ніж комп’ютерна модель!

Батько зітхнув: він якраз витратив чималеньку частину життя на тривимірне моделювання та програмування. Й міг би розповісти, що з цього ще використовується й досі. Але конфлікт поколінь, коли кожне наступне “краще знає” за попереднє, взагалі притаманний людству!

За вікнами почулося важке дзижчання – пролетіла ескадрилья військових дронів.

– Посилено режим безпеки, – пояснив Агент рідним.

– Машини контролюють смертних рабів, – сухо усміхнувся батько.

– Він же тобі вже сказав, що це не так, – втрутилася мати.

– Це просто патруль, татку.

Агент повернувся до милування мистецтвом. Заради можливості переживати світ так складно, детально, витончено, тисячі його колег та сотні тисяч професіоналів взагалі, або навіть мільйони жителів кмітливих міст, працювали. Не кажучи вже про нейромережі та численні вулики дронів. Художній стіл мав побічне призначення: визначати настрої творця. Агент прискіпливо оглянув “мапу”, над якою летів персонаж скульптури: темні плями чекали на нього на барвистому тлі – схожі на тунелі. Отже, курс проляже далі у напрямку печер. Готель не пролетить усередину, отже, на всіх чекає пригода на автоскутерах. Кохана ніколи не розповідала про свої почуття прямо, за неї це робили невеличкі нейромережі. Вони домірковували уривки думок, й наказували машинам друкувати з пластику та металу мрії Мисткині: від одягу та меблів до абстрактних скульптур та інтер’єрів. Симбіоз: машина не могла відчути шедевр, вигадати з нуля, а людина не могла так швидко й точно виготовити. На щастя, батьки це могли зрозуміти й назвати роботою – ходили чутки, що в деяких сучасних людей старомодні родини піддавали критиці вибір роботи, яка була “занадто автоматизованою”.

Витвір визнали довершеним та запустили публікацію його відображення на 3dgram, дещо старомодну мережу для вихваляння об’ємним мистецтвом та моделями для друку. Бортовий комп’ютер запропонував прокласти курс саме до печер після підзарядки.

Агент водночас радів затишшю, й хвилювався.

– Добре, що ми можемо побути всі разом, бо я після відпустки працюватиму в іншому режимі. Центр посилює охорону агентів впливу.

– Ти не хочеш кинути це все? – пробурчав батько. – Якщо люди зізріють переходити на інші винаходи, вони про це попросять самі. Наше покоління боролося проти психологічних утисків!

– Твоє покоління наразі перейшло на 19,6% за кількістю до світу 4.0. Але, доки вони це робили, доки їх вмовляли мирно, забруднення повітря продовжувалося. Тільки те, що ти звеш тиском, а насправді, встановлення захоплювальних пристроїв без згоди забруднювачів та регуляторна політика…

– Погляньте, хто заговорив про регуляторку!

– Є речі персональні. А є колективна шкода та відповідальність. Ймовірно, що до набору “кмітливого” мислення входить розуміння цілісності суспільства. Єдність людини, іншої людини, житла, автівки.

“Зброї”, – подумав, але не сказав Агент.

– Медицина стала краще, – твердо сказала мама, й тато не став нічого казати. Бо коли її везли на лікування до “кмітливої” клініки, він ані слова не сказав про владу роботів. Їй діагностували рак – та швидко вилікували, бо, на щастя, він підлягав імунотерапії.

– І взагалі, жити у кмітливих містах просто зручно, – втрутилася Мисткиня. – Тому я не розумію ані тих, хто не хоче переїздити, маючи змогу, ані тих, хто не хоче встановлювати інноваційні модулі в себе за місцем проживання, й тим більше – обсолетистів, які готові вбивати співгромадян за своє право жити у застарілому світі!

– Уяви, що буде, якщо до нашої суперечки долучаться адепти Суспільства 4.1, 4.2… усі, аж до 5.0 чи навіть 5.1? – спробував пожартувати Агент. – Якщо перші продовжують активно просувати нанопроцесори та навіть говорять про пікопроцесори…

– Там дуже гарне море. Як воно спокійно накочується, пестить узбережжя, – почувся голос його важливої жінки. Кохана стояла перед вікном та дивилася вниз, як замріяна королева з вежі. Море й справді билося в дикому ритмі не лише за берег, а й нападало на бетонні конструкції, які тут були ще до будівництва станції підзарядки. Агент порівнявся з нею та теж подивився над морем. На хвильку його увагу привернула метушня навколо одного з пасажирських дронів, що прилетів підживитися.

– Батарея бахнула, але там вуглекислотний захист й інші акумулятори не загоряться.

– Ходімо, покажу, де й як ви невдовзі житимете.

Родина розмістилася в гнучких кріслах. Часу, доки готель на підзарядці, достатньо, щоб переглядати не тільки відеозйомки, а й звіти з камер стеження наживо.

– Ось наш сектор. Місто поділене на них, як велика піца. Головний архітектор її дуже любить.

– Вічна страва… – зітхнув батько.

– Сектори поєднані радіальними вулицями. Майже ідея міста Сонця. Ви їх не бачите, але комунікації скрізь. Неможливо було б обробляти такі обсяги інформації, яких потребує нейромережа міста, за допомогою вайфаю без перешкод; тому він використовується в першу чергу для зв’язку з численними дронами…

Неначе рій бджіл, згадані летючі роботи сновигали своїми оптимальними маршрутами понад сріблястими півкулями та вежами кмітливого міста.

– Великий брат стежить за тобою, – промимрив батько. – Все у вас проглядається Центром.

– Збирається лише потрібна інформація, й взагалі, ми прямуємо до того, щоб відпадала потреба у секретності даних!

Батьки Агента недовірливо синхронно похитали головами. Їхній син продовжував:

– Якщо на початку століття важливо було просто володіти якоюсь інформацією, щоб отримувати конкурентні переваги, то тепер, виходячи із того, що більшість статистичних таблиць про життя сектора міста знаходяться у відкритому доступі, зиск з них має лише той, хто може їх обробити!

– Нічого не зрозуміло, але автобус цей гарний, й в ньому геть немає водія, – помітила мама. – Він йде окремою системою сполучення тунелів?

– Так. Це зменшує ризик ДТП на швидкості.

– Й твоя “Марконі” така ж?

– Трішечки, – Агент не дуже хотів обговорювати власну службову автівку, хоча й переживав за неї зараз, коли її забрали на позаплановий огляд після спроби злому.

– Отже, що я там робитиму? У твоєму кмітливому світі, де людський фактор вважається чимось небезпечним, а не джерелом винахідництва.

– Звідки ти це береш? Поглянь на мою кохану: вона займається мистецтвом, це й є суцільний людський фактор. Більш технологічне винахідництво заохочується, можна навіть зробити кар’єру у Центрі!

– Я не певен, що хочу того. Спілкування як почало зникати в мій час, й про це ще щось писали, то тепер точно з’явилося місто для людей, які не хочуть бачити одне одного, закриваються в своїх кабінетиках, проводять зустрічі, доки летять у ліфті між двома “землями у повітрі”. Все, чим ви живете, роблять темні фабрики, лишилося з людей отримувати енергію, й викинути із харчового ланцюжка.

– Центральна нейромережа не буде так робити. Бо, дійсно, є межа навчання цих алгоритмів: легко було уявити собі ворожий над-розум сорок років тому, який переміг людей, а відтак зробив їм віртуальну реальність, але не так легко це побудувати. Почнемо з найболючішої теми: енергетика. Не все можна підключити безпосередньо, особливо рухливі секторальні блоки міста; вони ніяк не можуть без акумуляторів, й навіть суцільне сонячне світло тут не допоможе.

“До того ж, спочатку треба побудувати таке роботизоване суспільство, яке б повстало, а наразі маємо лише повстання таких само людей, як ми, тільки поведених на тому, що роботи не правитимуть ними”.

– Взагалі, що є буття?! – мама взяла горнятко з таці, яку підвіз робот-офіціант, наче читаючи думки, що про його “біологічний вид” йдеться. – Буття людини є пошук щастя. Знаходячи лише виживання, ми не реалізовуємо свою людську природу сповна. SMART-системи, зокрема, такі милі роботи, прям як із “Зоряних воєн”, як-от оцей – віднімають в нас потребу у відчутті, що ми виживаємо. Я читала, що це й є основна мотивація обсолетистів: якщо ти не існуєш в умовах щоденного чіпляння за життя, ти його не вартий!

– О так, в місті, де всюди встановлено автоматичні діагностичні чи лікувальні будки, такої філософії дотримуватися важкувато!

Батько прокручував перегляд: прискіпливо дивився на кожну вежу, сферу чи довгасту приземисту форму будівель, неначе йому показували їх вперше.

– Місто, за яке варто буде померти, це воно? Комфортна утопія, стерильна, як хірургічне відділення.

– Так. Можна сказати, так. Але помирати доведеться не тобі. Лише ворогам. Та й те, лишень якщо вони сунуться.

Агент увімкнув стрім, на якому автоматизована артилерія відпрацьовувала по базі обсолетистів, знайденій в руїнах старовинного міста, але, побачивши за кілька секунд вирази облич, вимкнув.

– Артилерія – запорука миру, ти сам так казав, – у своє виправдання поглянув він на батька.

– О так. Останній доказ королів.

– Для тих, хто не бажає домовитися по хорошому сам.

– Й все ж, ви якісь технофашисти…

Час на підзарядці спливав повільно, але летючий готель мав скоро вирушати далі.

– Я намалювала ваш діалог! – радісно сповістила Мисткиня, замість тисячи слів демонструючи рельєфне “полотно”, що зображувало кількома нашаруваннями групу з трьох людей на фоні сонця та кількох міських пейзажів, за один з яких билися віддалені війська карикатурного вигляду. Раптово нейромережа мольберта включилася в справу, аналізуючи всі ці закладені в неї дані, й видала як суму, ще один план: обриси міста, старомодні будинки якого захищали міцні прозорі шкаралупи “кмітливих” конструкцій.

– Місто, за яке варто боротися, місто, до якого варто прямувати! Місто єдності людей та машин.

Епізод 5. Теракт.

– Отже, тату, наше суспільство дійсно змінило емоційні цінності та пріоритети, щоб відбутися взагалі.

– Це складно відчути на собі, але я намагаюся зрозуміти, я ж не дурник!

Готельна капсула тримала курс на курортний сектор, який було збудовано єдиним проектом “під ключ”, що поєднував безкраї пляжі із кібернетичними розвагами. Мистецтво й відновлення клімату сплелися в одній з його галерей, як написано було у путівнику. За величезними вікнами капсули ніжилося на сонці море.

– Гадаю, ти зрозумієш, коли я скажу , що справжній перехід до світу 4.0 почався тоді, як людей, здатних переживати радість не лише від фізично зробленої роботи , а від прекрасних, естетичних, точних даних, обрахованих за допомогою складних нейромереж, стало більше за 5%. Люди, закохані в цифри, були в усі часи. Але наш час визначила помітна кількість таких громадян. Ми перестали бути диваками, розчиненими мов крапля в морі нормальної більшості тих, кому на обчислення було якщо не плювати, то вже точно емоцій в них щодо цифр не було.

Агент кмітливого міста подав сигнал із наручного пристроя, та готель вповільнив рух. Його кохана жінка та мати відпочивали в класичних шезлонгах на сонці. Десь дуже далеко цілилося в небо “вежами слонової кістки” місто технології на межі магії, з його кмітливими авто, які пережили багато суперечок перед втіленням, куполами із сонячних батарей та парками вітряків, які дозволяли навіть торгувати енергією та поглинанням смогу, який доносило спільною атмосферою із міст обсолетистів.

Звичайно, що не лише вежами була визначна та юна та нова цивілізація, яку ніс наш герой до всіх охочих. Навколо міст розкидалися фермерські обійстя, оснащені розумними системами. Все це зараз спливало перед поглядом уяви Агента, в оточенні напівзруйнованих від часу та локальних конфліктів під загальною назвою “Третя світова війна” нетрів. Так, людей 4.0 було більше за 5%, та менше за 20%. Все згідно принципу Парето. Більшість продовжувала жити у попередніх технологічних епохах ментально та фізично. Причому якби ж то вони погоджувалися на оновлення! Все можна було встановити за короткий час, завдяки роботизованій збірці. Й навіть підключити цілу систему інфраструктури. Але банди клятих обсолетистів, захисників застарілого укладу життя та некмітливої технології, здійснювали напади на всіх апологетів майбутнього.

– Так, звичайного прагматизму нам було замало, щоб зробити квантовий стрибок до наступної епохи. Він сягнув піку ще посеред епохи 3.0… а потім пішов якісний спад, кількісне зростання. Ми з твоєю мамою бунтували проти цього!

– Точнісінько. “Деградація 3.0” виглядала як пошук емоцій в продуктах часу. Маючи на руках доповнену реальність, ви її застосовували для того, щоб гратися, наприклад. Ваше покоління, та покоління ваших батьків подекуди – вони просто брали нові речі, коли швидко набридали наявні, навіть не старі. Й ще, й ще, й ще – але не це принесло прогрес.

Батько скривився. Він не любив цей нетолерантний вислів кмітливіців, навіть попри те, що сам колись називав багато кого свого віку дегенератами – але цей сленг охоплював усе суспільство цілком. З іншого боку, процес виродження технології промислового та постіндустріального світу призвів до того, що в один момент товарів стало так багато, що нове виробництво вже не мало сенсу. На дворі були Знову Дикі 2020-і, й вони породили нову мафію, яка воліла володіти складами, бо на фабрики більше не йшли люди. Суперечки за перерозподіл пагорбів краму перетворилися на мандрівне багаття війни, що стерла кордони майже вщент, лишивши тільки феоди із різної ефективності самоврядуванням. Стрілянина лунала всюди, наскільки вистачало набоїв – а їх щедро постачали фабрики на території деяких держав, схиблених на поширенні війни.

– Тоді кілька так званих “автофабів” почали випускати серійно та швидко блоки для будівництва кмітливих міст нового гатунку, й ми виявили, що в нас так багато послідовників, що це фактично сформувало технологічні нації всередині етнічних та політичних! – перейшов від спогадів до лекції на адресу батька Агент.

– Я це все добре пам’ятаю, ти вже тоді якраз був у школі, й задивлявся, як вони будують поряд з нами твій майбутній сектор. Одразу з цими… машинками, щоб кататися навіть на короткі відстані.

– Овва, майже забув, що…

– … що не народився в тому блискучому місті? Але твоя дитина, наш онук чи онучка – народиться вже там!

– Й сподіваюся, ви житимете спокійно поруч, щоб частіше нас всіх бачити.

Готельна капсула зависла над морем, на обрії береги були відсутні. Усі механічні фіранки піднято, сонце заповнило велику залу, ласкаво запрошуючи до споглядання хвиль у всій можливій палітрі жовтого, помаранчевого та червоного.

Чим вся родина й займалася, то завмираючи біля чергового вікна, то перебігаючи для зміни вражень. Веселий регіт лунав під склепінням великої білої шкаралупи, й в ньому потонув звук кількох сповіщень на планшеті Агента.

Втім, якесь незвичне відчуття тривоги змусило його відволіктися та підійти до столу й перевірити повідомлення.

– В новинах показують, що на курорті, куди ми прямуємо, перебачено теракт.

– Як ми вчасно зупинилися! – вигукнув батько. – А як такі передбачення можливі? Хіба електроніка здатна прорахувати людську психологію?

– Здебільшого так. Бо за тисячі років існування людства було вироблено мільйони можливих сценаріїв у подробицях. Психологію стало можливо в якийсь момент обчислити та змоделювати, це почали робити ще у ХХ столітті. Зараз ми беремо вже конкретні сценарії обсолетистів, хоч як би вони не намагалися вигадати щось новеньке. Й “сюрприз” стає прорахованим наперед.

Агент не сказав, але подумав, що у відповідь на прораховані ситуації терористи роблять все дикіші речі, які не піддаються логіці ані машин, ані людей, але все ж, фантазія в них вичерпна. А нейромережа здатна прорахувати такі сценарії, до яких вони ще не додумалися, а військовим вже можна просто називати код, згідно якого вони діятимуть в разі чого.

– Й що буде далі?

– Просто роботизована поліція вирахувала зловмисників, вийшла на позиції до того, як просунулися вони, відкорегувала свої дії та провела арешт без зайвого галасу. За кілька хвилин записи з оперативних камер на шоломах змонтували в сюжет та випустили. Іноді йде відео наживо, але не у випадку передбачення, щоб зловмисники не дивилися.

– Тобто, люди на курорті зрозуміли, що щось відбувається, лише коли все скінчилося, з новин?

– Так, бо в цьому сенс поліції – прибирати загрозу для суспільства з максимальним комфортом.

Син показав батькові відео. Ось, гурток “цивільних” виймають автомати зі сховку. Їх одразу ж вкладають на землю “крилаті” поліцейські на дронових штангах, ще до першого пострілу. Але в цей час, доки поліція зайнята, на них нападає звідкілясь дивний загін із луками та стрілами!

– Вони справді озброєні луками та стрілами?

– Так. Це так дивно. Наче вони випробовують, наскільки система здатна реагувати на нелогічні озброєння. Й їм майже вдалося обійти сценарій, але ні: бо це було в переліку ймовірних шляхів розвитку подій.

Батько хитнув головою.

– То роботи перехитрували людей?

– Ні, ще раз, ні. Центральна нейромережа доправила поради людям, й люди перехитрували людей.

– Що це у вас за чоловічий клуб? – втрутилася мама Агента. – Розкажіть!

– Та вже все добре, – заспокоїв її син.

– Ой, мені все одно цікаво. Показуй.

…Скрики поранених вирвалися з планшета, супроводжуючи жахливі наближені плани стріл в кривавих ранах випадкових перехожих. ВИБУХ! Камера захопила дитяче тіло поблизу конектора станції живлення.

– Жах, – тихенько промовила жінка. – Це що, смертник?

– Так. Це слабке місце системи, – промимрив Агент. – Ми весь час відкидаємо сценарії, в яких вони жертвують своїми людьми, яких в них небагато. Звісно, нейромережа не ідеальна, вона вчиться й на помилках теж, але й на цій ситуації вона навчиться, створить патерн, пропрацює його…

На штурвальному екрані загорілося зелене світло: можна було вирушати до курорту. Агент торкнувся “кнопки” та готельна капсула попрямувала за визначеним раніше курсом.

– Ми заходимо на посадку в той самий док, де ставлся теракт? – спитала його дружина.

Контактна вежа наближалася, сонечко сяяло в чистому небі.

– Так, кохана. В тому немає нічого страшного.

Проте, за мить він дізнався, що вони помилялись. Бо варто було суднові пришвартуватися на майданчику й підключитися до зарядних виходів, як велетенська іскра проскочила між ними та капсулою, щось спалахнуло, вибухнуло раз, другий, третій, повалив густий чорний дим. Агент вцепився в пульт, який вже працював від запасного живлення, натискаючи огляд на 360 градусів. Автоматичний сигнал біди пролунав, але ані на камері, ані на електронній карті не було видно ескадрильї охоронних дронів.

А от чоту озброєних луками та списами людей в масках навколо їхнього та сусіднього готелю він розгледів добре через пасма диму.

– Подвійний теракт! Це щось новеньке…

Епізод 6. В небезпеці.

Четверо людей з двох різних епох сиділи в облозі в летючій готельній капсулі, оточені людьми з третьої. Й це все – без подорожей у часі. 2039 рік був прогресивним, але все ж не настільки й не всюди.

“Забагато різних суспільств, що не можуть жити поруч”, – думав Агент служби розповсюдження технологій 4.0, намагаючись вигадати щось корисне. Страху не відчувалося, бо система мала дуже швидко спрацювати на ураження терористів. Картинки з камер огляду були фантасмагоричними: невеликий загін бійців у цивільному одязі стріляв з луків навмання по відпочивальникам; чутно було, як десь за кадром кричали поранені перехожі; раз у раз стріли дзвеніли, коли потрапляли в обшивку їхнього чи іншого готелю.

– Навіщо це все? Капсула броньована навіть проти куль, – заспокійливо сказав Агент своїм батькам.

– Нам же нічого не загрожує? Поліція знає, що відбувається? – занепокоєно запитала мама.

Кохана Агента, Мисткиня, натхненна ситуацією, в цей час малювала тривимірне її викладення. Агент поглянув на неї та кивнув: хвилювання дійсно були зайві.

– Вони затримуються через те, що комунікації якось заблоковано. Але процедура така, що якщо таке відбувається, за замовчуванням оголошується вищий рівень небезпеки. Не знаю, на що ці обсолетисти розраховують…

Вибух! Капсулу струсонуло, але не сильно.

– Бомба! – зойкнули батьки.

– Нам пошкодили батарею, ми це переживемо, – тихо заперечив Агент, кинувши погляд на монітори.

Вочевидь, в обсолетистів були не лише архаїчні види озброєння, а й щось з їх безумного арсеналу менш застарілих винаходів. Його хвилювало дещо інше: відсутність системності в цих діях. Й те, що його емоції почали виходити з-під контролю, теж викликало підозру.

За протоколом вони мали сидіти на місці, щоб не заважати поліції, військовим та дронам виконувати обов’язок. Тому Агент попросив усіх зробити саме це. За хвилину із стратосфери “впав” десантний глайдер, висаджуючи підкріплення; озброєні силовики відкрили вогонь на ураження по терористах, за дві – цей самогубний акт залякування захлинувся в крові.

– Як це все пояснити? Навіщо?

Якась думка клювала його мозок зсередини, але, оскільки він не був Аналітиком, то не міг зробити швидких висновків. Проте він міг зробити запит до Центру – й зробив це одночасно із власними міркуваннями на тему. “Працюємо вже над цим”, – відповіли йому за кілька секунд.

Далі – нічого помітного не відбулося. Поліція надіслала повідомлення: все спокійно. Запрацювала ремонтна бригада.

– В нас була понівечена батарея двигуна, її замінили на нову, – сказав Агент, у максимально спокійному тоні, хоча відчував певне занепокоєння.

– Й ми про це й не знали – оце сервіс, повний затишок! – задоволено вигукнув батько.

– Ні, тут щось не те. Але не можу зрозуміти, що саме. Ми можемо вирушати.

– Так, давай забиратися звідси. У нас відпустка, відпочинок, отже, гайда відпочивати!

Готельна капсула від’єдналася від зарядної станції та неквапно здійнялася у повітря. На них чекав курорт у напівзатопленому місті.

Станція мала б сповістити. Ця думка пробилася через шкаралупу розгубленості за чверть години, коли вони вже були над морем.

– Сама станція? – перепитала мати.

– Так. Але я не бачу повідомлень, які б мали надходити автоматично.

Доки Агент це промовляв, його пальці вже набирали Центр. Якраз надійшов аналіз: розглядається диверсія з метою проведення потрійного теракту, ймовірність 13%.

– …Тринадцять відсотків, але інші версії показують ще менше. Потрійний теракт? Проти нас? Навіщо?!

Агент нервово торкнувся кнопки сканування відсіку живлення на будь-які зміни.

– Потужність батареї 49%? При повній батареї? Що це за тепла пляма? Людина? – він розмовляв чи то з собою вголос, чи то з батьком, чи то надиктовував системі повідомлення.

– Логіка каже, що там не може бути людей через конструкцію, – вперто додав він.

Проте бортова нейромережа навела рухому камеру спостереження на батареї, й надіслала сповіщення: “Ви в небезпеці!”

Уся родина зібралася, зойкнувши від несподіванки й страху, побачивши на екрані, як з підробної батареї вийшла постать людини. Низка даних з Центру про те, що було втручання в систему попереджень “неочікуваною методикою”; що стюард станції на допиті; що заміна підірваної батареї відбулася без сертифікації; що вручну вимкнули реєстрацію цих дій, додавала вже непотрібного драматизму сцені, в якій одягнений у комбінезон “за модою” обсолетистів старий чоловік дістає з кишень невеликі кулі вибухівки та ліпить їх на силові кабелі й контролери живлення .

Вогонь сжер зображення камери. Притлумлений гуркіт донісся до родини Агента водночас із тим, як підлога буквально пішла з під ніг, й сам готель впав у море.

– Це все геть нелогічно! – скрикнув Агент, коли машина стабілізувалася на хвилях. Добре, що в освітлення та пульту були окремі джерела живлення, й пристрої почали надсилати сигнал тривоги.

– Саме тому воно й спрацювало, синку, – трагічно промовив батько. – Я мав тобі сказати раніше, але не думав, що це взагалі може мати якесь значення. Я ніколи не вірив, що він може зайти так далеко.

– Він?!

– В мене є брат – відповідно, твій дядько. Я дізнався про це нещодавно…

– Дай вгадаю: він обсолетист.

– Так, але я був певен, що він рядовий ніхто й загине або буде заарештований, і що ніхто про це не дізнається. Ні, це не він був там, на відео, і його не було на станції. Гадаю, він є ватажком цієї операції. Він намагався мене завербувати якось. Я думав, що для когось і відмовив. Я хотів його переконати облишити це, але натомість вислухав багато про їхню ідеологію та намагався знайти їм виправдання…

– Його немає, тату. Кмітливе суспільство, певне, найцивілізованіше з усіх, толерантне до будь-яких проявів людської сутності, крім невгамовної жорстокості. Обсолетисти не лише вперто створюють свою технологію 3.10, аби не користуватися 4.0 – вони прагнуть доводити своє агресивно. Їм огидне наше суспільство не лише через розумні технології, а через те, що воно існує на засадах взаємоповаги, а не кровожерливого змагання.

– Мені шкода, справді, я не співставив його появу із тим нападом на тебе, гадав, це просто щось новеньке вони вигадали.

– А тепер нас – саме нас – переслідують теракти. Це ніякий не збіг.

– Що буде далі? Центр нас врятує? – Мисткиня трохи занервувала.

– Сигнал тривоги працює, але я не бачу підтверджень, що його перехопили.

– Нас заблокували! – прошепотів батько, вирячивши очі.

– Цілком можливо, – Агент теж почав втрачати рівновагу. – Хоча мені важко уявити, чим.

– Що ж далі? – зойкнула мама.

Море захвилювалося під ними, гойдаючи на невеличких, дивовижно локальних хвилях капсулу. Із металевим брязкотом готель завмер, прийнявши рівне горизонтальне положення. Потім повільно пішов під воду. Вона вдарила у великі вікна, а потім небо зникло – не під наступом моря, а під геть не загадковими великими створками. Занурення продовжилося.

– Це як в якомусь дуже старому кіно, – підбив підсумки батько Агента. – Точно зараз побачимо мого брата.

– Підводний човен обсолетистів, судячи із конструкцій, – промимрив Агент.

– Навіщо стільки слів? – обурилася його мати. – Коли варто сказати лише, що ми в пастці!

– Й це неймовірно надихає! – увімкнула скульптурний стіл Мисткиня.

Епізод 7. Заручники!

– Сигнали не проходять, але я певен, що Центр вирахує наше місцезнаходження. Супутники, дрони, прогностичні системи – ми не можемо просто так зникнути з мапи, щоб за нами не надіслали загін військових та рятувальників, – Агент намагався говорити своїм звичайним спокійним тоном, але вже побачив обрахунок вірогідності порятунку на наручному пристрої, й вона не дорівнювала 100%.

– Цікаво, на кого ж може працювати мій брат, на капітана Немо? – буркотів його батько, розглядаючи через великі вікна готелю величезні двері відсіку над ними.

– На кого?

– Капітан Немо, командир підводного човна “Наутілус”, герой роману Жюля Верна, він був бунтівником проти світу, сповненого війн та поневолення. Й так сталося, що він викрав кількох людей із корабля, що відправили проти нього…

– Батьку, твій брат не бореться зі світом війн та поневолення. Він створює світ війн та поневолення.

– Хотів би я тобі заперечити, синку, що в них просто інший погляд на технологію, але тепер вже бачу, що ти був правий.

– Не будемо узагальнювати. Насправді, я зустрічав цілком мирних обсолетистів не раз. Проте, оскільки ми їх відмічаємо у рапортах й надалі ігноруємо, то цим словом називають лише агресивні угруповання.

– Он-як. То я для тебе теж обсолетист якимось чином?

– Звісно, тільки ти вважаєшся придатним до перевиховання, – серйозний тон сина змусив батька роззявити рота, хапаючи повітря.

– А ви двоє завжди знайдете час бути нудними! – обурено втрутилася в бесіду мама одного, дружина іншого. – Що нам зараз робити?

– Нас взяли в заручники, я так розумію, – холодно відповів її син. – Зберігати спокій, чекати на умови звільнення, або на рятувальну операцію.

“Або на страту”, раптом подумки сам собі сказав Агент, й неначе побачив перед очима іншого себе: замість білого комбінезону “проповідника технологій” – пошарпаний бойовий скафандр у екзоскелеті. Таким він себе уявляв у дитинстві, коли мріяв піти до війська та воювати з обсолетистами різних країн. Це вже пізніше, під час навчання, коли він захопився філософією, та збагнув, що головне – не збройне протистояння, а переконання…

Та чи це знання зараз грало роль? Який з нього зиск?

Є світ, що відходить у минуле, в якому система брала на себе захист приватної особи, але попри наявність поліції, громадянин мав подбати про самозахист. Це нікуди не зникло за останні десятиріччя. Вони так само відбивали напади обсолетистів – тільки ризикували собою при цьому. Ймовірно, більше, ніж військові “кмітливих” міст, світу, в якому Агент зростав. Самозахист цивільних громадян був геть неефективним, порівняно до дії роботизованої поліції, в якій більшу частину ризику на себе брали дрони. Й у містах, й навіть на деякій відстані від них, цього вистачало.

Проте, жоден з цих двох світів не передбачав титанічну підводну споруду, здатну поглинути готельну капсулу за лічені секунди – й не давав відповіді на запитання, що робити зараз.

Із рефлексії щодо бойової версії себе Агента вивів різкий звук: знадвору чулося шкрябання.

– Заходять через пасажирські двері, – сповістив хлопець.

Світло блимнуло, згасли всі контрольні пульти.

– Вони нас знеструмили, це аварійне! – паніка підступила попри роки тренувань. Адреналін вибухнув в крові. Агент не був військовим, радше, підготовленим комівояжером. Й зараз розумів, що, як мішені, він та його родина – ідеальні. Відчинені великі вікна, через які можна вести вогонь хоч з кулеметів.

Хитромудрий план, виконаний без сучасних нейромереж, вразив його. Але мусив щось вигадати натомість, мусив!

Вхідні двері величезної вітальні відчинилися, та в них увійшов пихатий чоловік із командирськими замашками у супроводі чотирьох солдатів у чорній броні. Він ніколи не бачив цієї людини раніше, але схожість із батьком підказала, що то його дядько.

– Вітаю на борту “Щупака”! – жорстким голосом, сповненим насмішливого драматизму, проголосив цей голомозий чолов’яга зі шрамами на обличчі. – Ви тут надовго. Навіть не думайте щось утнути, хіба що без своїх жалюгідних машинок не зможете прожити й півгодини.

Дядько зареготав над власним дотепом.

– То ти тут капітан, брате? – презирливо спитав батько Агента.

– Командувач абордажної команди, фельдмаршал операцій психологічного натиску, майстер зламу алгоритмів огидних роботичних поневолювачів. Можеш звати мене “Циклон”, як і всі мої люди.

– Ага, прям пилосмок, – схрестив руки на грудях батько. Агент здригнувся: нашо він його провокує? Мисткиня схвильовано торкнулася його руки, певне, з тією ж думкою. Потім до них дійшло, що це просто була “братська ворожнеча” й дух спілкування тих часів, коли незгода вирувала у світі, призводячи до безлічі протистоянь, які поступово склалися у Третю світову війну.

Циклон, тим не менш, був налаштований вже не жартома. За його знаком, солдати взяли свої автомати напоготові.

– А ти, я бачу, не розумієш. Для тебе революції скінчилися, коли пристроїв сина. Для мене ж в революції немає кінця, доки ми не повернемо панування людей над пристроями!

– Знаєте, дядьку, – м’яко розпочав Агент. – Все не зовсім так, як вам здається.

– Ой, розкажи мені, бездротовий хлопчику, що мені здається! – Циклон зробив насмішливу гримасу. – Мені достатньо вас тут тримати без живлення, в цьому жлобському готелі, щоб ви за три дні поїхали дахом без систем, які розповідають вам, як жити!

Агент зобразив на обличчі переляк, насправді оцінюючи супротивника та рахуючи час. Скидалося на те, що цей “Щупак” занурився швидше за прибуття порятунку. Але згаяти ще бодай пів чи чверть години означало втратити шанс на допомогу взагалі! Човен рухався, напевне, до якоїсь гавані, де їх мали передати для допитів. Хоча, можливо, просто втікав від полювання. Особистість поширювача мирних технологій забилася в глухий кут без рішень.

Раптом той, інший “Агент” або “Солдат” підказав йому, що робити… й це було несподівано.

– Дурнуватий жарт. Бо ми не так вже й залежні…

– Мовчи! У нас буде час пересвідчитися, наскільки ви залежні від цих електронних мізків, які одні слабкодухі створили, а інші зробили способом життя!

– Слабкодухі! – закричала мама Агента. – Це в тебе немає духу бути щасливим без того, щоб розповсюджувати свою токсичну маскулінність, погрожуючи улюбленою зброєю терористів усього світу, людям, які можуть обходитися без утиску…

Вона не договорила, бо дядько Циклон, оскаженівши, збив жінку з ніг ледве помітним оку ударом кулака.

Агент не очікував такого! Це було геть поза усіма планами! Він відчув, як закипіла кров, що теж не входило в жодну з його програм підготовки! Ось вуха пронизав скрик Мисткині, яка не бачила подібного навіть на відео; ось краєм ока помітив батька, що кинувся навперейми братові; серце загупало гучніше та швидше – раз-два, три-чотири, п’ять-шість – й він впав на підлогу, викидаючи вперед руки. Пальці стиснулись кодовим жестом, як у супергероя зі старовинного коміксу.

Цей рух активував викид із наручних пристроїв не надто гуманного подразнюючого газу, що його використовували лише за останнім протоколом самозахисту. Циклон та його бійці сіпнулися від болю, підкидаючи зброю навмання, пролунали короткі черги.

Та п’ять пострілів з двох табельних паралізуючих пістолетів, прихованих в костюмі Агента до цієї миті. Він завмер, проводячи зброєю по тілах, що лежали на підлозі та лише смикалися. Такому його точно не навчали! Інстинкт існує?

– От тепер заручники всі одне в одного, – промовив молодик. Підвів голову, вивчаючи через скло системи безпеки, що пильно стежили за сценою подій, але не було видно ані сигналів тривоги, ані націленої зброї. Поки що.

Зваживши ризики, дав капсулі команду опустити жалюзі на великих вікнах, й підняв та роздав автомати обсолетистів родині.

– Ми захопили цих людей в заручники, сподіваюся, вони якось цінні тим, хто захопив нас, – пояснив свої дії рівним голосом. – Нам треба спинити занурення та дочекатися, доки за нами прибуде допомога. Бо чим далі ми від поверхні, тим менше шансів на порятунок.

– Та авжеж мій брат не стане нас катати підводним світом, показуючи дивовижних риб та кракенів! – знов звернувся до згадування літератури батько. Жарт покотився по підлозі важким каменем.

– Я б краще не чекала ні на кого, а продала б дорого наші життя! Ми не будемо важелями тиску на ваше суспільство! – скипіла мама. У ній прокинулася відчайдушна громадська активістка молодих років. – Не варто в усьому покладатися навіть на роботизовану систему.

– На неї варто покластися зараз, – меланхолійно відповіла Мисткиня. – Бо будь-які наші зусилля не надто ефективні проти тих, хто нас захопив.

Агент відчув легку образу за знецінення його раптового подвигу, але загалом вона була права: ще раз він таке не втне. А тримати більше ніж кілька годин всередині капсули, яка знаходиться всередині бойової машини невизначених розмірів, навіть найповажніших лідерів обсолетистів теж навряд чи вийде. Отже, відлік пішов: хто відступить першим?

Епізод 8. Фінал пригоди

Агент тримав обеззброєних супротивників під прицілом. Рахунок йшов на хвилини: ззовні вже флот новітнього світу мав прийти на допомогу, а зсередини обсолетисти могли почати штурм капсули. На прохання Агента Мисткиня пройшлася кімнатою, відкриваючи аварійні шафки, де лежали невеликі пістолети.

– Це зброя первинного самозахисту. Вона не призначена для когось, серйознішого за злодюжку, безквитченка, випадкового шпигуна обсолетистів або тварину. Довгий бій з цими пластиковими іграшками вести неможливо, але в разі чого, спільно, ми зможемо виграти кілька секунд, доки нас рятують.

– Сподіваюся, що твоя впевненість заснована на якихось розрахунках, – сказала мама Агента, а батько в цей час цілився навсібіч з пістолета.

– Я розраховую, що цей наш дядько Циклон – досить цінний кадр, щоб його не хотіли просто знищити разом з нами. Бо час плине, а ми досі живі, отже, вони хочуть його визволити.

Капсулу струсонуло відгуком вибуху.

– Що це? Штурм? – батько здригнувся й навів свою майже іграшкову зброю на свого брата. – А ну, скажи їм припинити.

– Це не вони, – відповів Агент. – Наш флот вистежив це судно та почав атаку.

– Бачиш, твої дорогоцінні машини не вважають тебе, вас всіх, вартими спасіння! – зло гаркнув Циклон.

– Ти не уявляєш, наскільки далекий від істини, – холодно відповів його племінник, переводячи зброю з одного полоненого бійця на іншого. – Якщо ти хоч скількись тут керуєш, накажи своїм людям не штурмувати готель та взагалі здатися. Заглушіть двиг…

– Ти втратив людський дух, якщо посмів таке пропонувати! Щоб ми, захисники життя, здалися жерстянкам? Ви звете нас обсолетистами, але саме ми зберігаємо здатність гомо сапієнс домінувати над усім на планеті!

– Саме тому й звемо. Бо ви думаєте про домінування, а не про гармонійний розвиток. Хіба я не знаю, що коли ваші загони не б’ються із військами кмітливих міст, то грабують нейтральні регіони та руйнують залишки традиційної державності, щоб підім’яти під свій збройний тоталітаризм?

– А чим кращий тоталітаризм машин? Ми зараз підемо на глибину, навіть без мого наказу. Хочеш – вбий мене. Але ви не побачите вже сонця. А хочеш – складай зброю та ставай на наш бік.

Циклон хижо посміхався, дратуючи Агента. Той ніколи так не почувався, боявся втратити контроль над собою.

– Ти хотів знати секрет Центру? Гадав, що з допомогою мене проникнеш у якісь таємні осереддя, зламаєш коди, й разом замкнеш усю систему? – хрипко промовив зсередини Агента “Солдат”. – Так-от: секрет в тому, що за всі роки революції 4.0 людство так й не розробило нейромережі, здатної функціонувати без порад із боку людини. Й Центр, куди ти так прагнув – це багато спеціалістів, під‘єднаних до нейромережі 24 години на добу в чотири зміни. Вони отримують дані від комп‘ютерів, та ухвалюють людські рішення. Тому всі ваші виверти пораховані двічі, й ми вчимося та вчимо наші машини, а вони вчать нас.

Циклон виглядав розгубленим.

– Ви думали, що лампові технології вас врятують від ЕМІ-гармат? А УЗ-гармату ви врахували? А те, що Кмітливе місто використає банальні…

Корпус підводної бази здригнувся від серії вибухів.

– Глибинні бомби! – вигукнув батько Агента.

– Так. Технологія 2.0, але, звісно, з наведенням нейромережею з операторами 4.0. Обирай: чи ми всі загинемо під час абордажу, чи ти відкриєш ці двері та випустиш нашу капсулу.

Почувся близький скрегіт: схоже, що готель почали ламати. Взаємний шантаж сторін посилився.

– Гаразд, ми врятуємося, а «Щупак» потоплять разом з людьми? Е-ні, або разом на дно, або…

– Або разом у полон. Ми не використовуємо тортури, як ви, але навряд чи твої бійці схочуть пройти кондиціонування, – Агент ще ніколи не говорив так жорстко й відчував, що ще трохи – та його волі не вистачить, й блеф не пройде. Обсолетисти були дійсно стійкими психологічно через свій жорстокий уклад буття.

Двері у залу вилетіли від мікровибуху водночас із потужним вибухом, від якого плавбаза почала кренитися на лівий бік. Агент підняв зброю та націлився межи очі дядькові. В пролом вскочив солдат з автоматом.

– Брате! – дуетом зойкнули батько та дядько, вмовляючи цим одним словом пристати на протилежні умови та вплинути на озброєного сина/небожа.

Тра-та-та! Солдат смикнувся, замість обличчя в нього була кривава юшка.

– Мамо! – Агент відволікся на матір, яка грізно тримала автомат, з дула якого йшов дим. Циклон смикнувся був, але параліч не відпускав. Агент знов навів на нього. Солдати завмерли у проході, бо на них навелися ще автомати. Вибухи припинилися.

– Ваша взяла, – прохрипів Циклон. – Скласти зброю! Евакуюватися, хто може. Оголосіть.

Агент не міг зрозуміти, як так швидко цей могутній та незламний вояк здався, відчувши безпорадність. Попереду міг би бути кривавий бій, в якому вони були б неминучими втратами, ось буквально за секунду. А потім почув якийсь звук, інстинктивно підозрілий, та глянув під ноги: через вибиті двері до капсули затікала вода.

– Ось ваша слабкість, обсолетисти, ці хаотичні ірраціональні рішення. Ми могли б зараз спокійно виплисти на поверхню, а в цей час вашого «Щупака» обережно б командирували.

– Ні. Так не буде. Ви переможете лише гірко. Так, щоб засвоїли ще один урок. Що життя знаходитиме шляхи повз розумні машини. Бо життя – то є дух!

– Ой, замовкни вже! – визвірився батько Агента. – У цих людей вистачає духу. А твій “дух” – то пиятика та драма, пошуки, кому б натовкти пику через поганий настрій. Всі ці люди, включно з отим молодиком, якого вколошкала моя дружина, могли б просто жити краще. Але ні, для тебе краще, це коли іншим гірше. Ти, й подібні тобі лідери просто налаштовують людей у відчаї на те, що грабунки й вбивства є шляхом розв‘язання їх особистих негараздів! Такі, як ти, два десятиліття тому перевели локальні конфлікти у Третю світову війну, змусили планету здригнутися від сутичок.

– Блаблабла… але ти балакай, все одно скоро помремо.

– Не поспішай! Якщо пам’ятаєш, Та війна скінчилася за рік, бо люди злякалися того, як швидко всі посатаніли, та з якої кількості приводів: національність, стать, вік, статки, ідеологія – все було приводом для ворожості! Й люди тоді обрали нові вектори розвитку…

– Братику, не муч мене своїми лекціями, як у дитинстві.

– От мені цікаво, – Агент трохи опустив зброю, спостерігаючи за тим, як прибуває вода, у якій лежали паралізовані обсолетисти. – Ти ж міг віддати наказ нас всіх порішити в останньому герці. Чому такий задовгий спосіб?

– А мені цікаво подивитися, як ви, кмітливці, викрутитеся? Втопили базу разом зі своїми людьми. Поетичне правосуддя: ваш Центр обрахував вас як допустимі втрати, й просто розгівнякав корпус «Щупака».

– Вода, – показала рукою Мисткиня. – Її менше.

– Що?! – Циклон почав крутитися, щоб побачити.

– «Щупак» не тоне. Його захоплено, й воду почали відкачувати, – спокійно пояснив Агент, втамовуючи дрижаки в колінах.

– Але як?

– Стратегія розвитку флоту для тактичного захоплення ваших апаратів. Про «Щупака» було відомо давно, але гіпотетично. Своєю операцією проти нас ви дали можливість задіяти спроєктовані для його захоплення підрозділи. Звісно, не все спрацювало за планом, бо не було ніякого плану. Лише ймовірні сценарії.

– Звідки ти знаєш це все? Хто ти в біса такий?!

– Просто Агент кмітливого розвитку. Проповідник міст майбутнього, де люди житимуть у гармонії одне з одним та машинами. Й ти туди поїдеш з нами.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ІСТОРІЇ

Післямова

Ви дочитали першу дослідну історію, в якій ми намагалися поєднати наукову фантастику з розповіддю про винаходи та концепції, які зараз є. З часом сюжет трохи вийшов за межі цього формату, тому далі ми пропонуємо вам “серіал”, що буде продовжувати цю історію, але без посилань (майже) на задіяні винаходи, а також коротші оповідання, в яких ми більше уваги приділятимемо компоновці ймовірних винаходів чи концепцій, які вважаємо “кмітливими”, тобто, розумними чи оптимальними. Кінець кінцем, наукова фантастика була важливим рушієм технології ще з ХІХ століття!