ПУРДЖ

або різдвяна піснь у прозі про привиди комунізму

Частина 1. Дух Карла

Маркс був мертвий. В тому немає жодного сумніву, що вже півтораста років, як від нього лишився тільки “Маніфест” та “Капітал”. Але для юного Пурджа, який мріяв вичистити світ від багатіїв, Карл Маркс був живиший за всіх живих.

Пурджеві було ледве двадцять один рік, але він вже пізнав життя та зрозумів, що доки ненажерливі олігархи та фашисти керують світом, створеним на засадах нерівності усіх видів, не варто й шукати кращої долі. Тіло його крокувало в напрямку бургерної, де він працював на кухні та на касі, а душею він був у прекрасному і осяйному Радянському Союзі, де всі здобутки робочо-селянської Жовтневої революції були величними, та, на жаль, не витримали постійних атак жахливого капіталістичного Заходу.

“Але нічого, настане день, коли ми це все повернемо, товариші!” сварився кулаком небесам Пурдж та марширував далі. Не зважаючи на те, що на дворі стояв сніжний грудень, холод не брав того, в кого в серці палав, як комсомольський значок, вогонь праведного гніву. Насправді, гріла його брендова куртка, куплена зі знижкою, та кава з мережевої кав’ярні конкурентів, випита по дорозі на роботу, але головним джерелом енергії все одно лишалися єдино вірні політичні погляди.

Навколо було Різдво, огидне свято вигаданого бога консерваторів, яких Пурдж відносив до нацистів. Свято купівлі нікому не потрібних товарів, які лише підсилювали корпоративний утиск маленької людини та збагачували Джефа Безоса, найгіршу людину в світі. Навіть гіршу за Ілона Маска.

“Ненавиджу Безоса!” сварився Пурдж, розпихуючи багато вдягнену буржуазію, що перетинала його шлях, ліктями. Варто вточнити, що астрономічно на календарі було 24-е грудня, тобто переддень Різдва, але ясно ж, що торгівлю непотребом та вихваляння придбаним буржуа вже почали десь з листопада. Тому все це комерційне лайно мало одну спільну назву для Пурджа.

“Відняти — та розподілити, ось що треба! Хочете робити добрі справи? То робіть безкоштовно! Роздайте ці подарунки бідним! Ох, немає на вас привидів, щоб залякали вас, жалюгідних багатіїв!”

Перше робоче місце в житті Пурджа відрізнялося монотонним драйвом фізичної активності, який переривали різні Карен, щоб пожалітися на якість обслуговування. Він продовжував посміхатися та не викликав старшого менеджера, бо той пообіцяв йому звільнення в разі, якщо його викличуть даремно.

“Скоротити б надлишок населення цієї клятої буржуазії! Тільки СО2 викидають в атмосферу! Сталіна на вас немає…”

Плюнувши в черговий бургер в знак протесту проти пожирання м’яса, Пурдж спакував його та поклав до паперової торби. Карен огледіла його з перекошеним обличчям та пішла геть, зібравши губи курячою гузкою.

– Що робитимеш на Різдво, друже? – підскочив усміхнений колега, який висів на дошці “Робітник місяця” регулярно та пнувся стати менеджером цього гнізда капіталистичної деградації колись. – Святкуватимеш з родиною, чи є хтось особливий?

– Різдво це просто булшіт! Булшіт! Ні, сидітиму на самоті та читатиму розумну книжку!

– Діккенза?

– Аякже. Ще б “Майн кампф” запропонував мені, лизун поліцейського чобота.

– Ох, Пурдже, ти завжди такий дотепник! – колега хотів поплескати юнака по плечу, але вчасно перехопив погляд та прибрав руку. – Кордони, я пам’ятаю! Особисті кордони.

– Молодець. Як на правака, ти ще нічого.

– Дякую, дякую, друже, я вірю, що ти створений для більшого, теж. Можливо, тобі варто замислитися про власну справу? Ти сповнений енергії! І маєш ідеї. Це так захопливо, а я от можу тільки працювати в системі.

– Можна її… – Пурдж хотів сказати “повалити”, але раптом скосив очі та помітив менеджера, що дивився на нього, руки в боки.

– Юначе, якщо ви і далі відволікатиметеся, і якщо я ще раз хоча б подумаю, що помітив, що ви плюєте в їжу, вас буде звільнено. Вважайте це одразу двома попередженнями.

– Так, пане, – нахилив голову в удаваному каятті Пурдж. Менеджер пішов. Юнак повернувся до колеги, щоб закінчити думку, але сказав дещо нове:

– Я не хочу робити власний бізнес. Людина не має ставати буржуазним гнітівником, щоб заробляти гроші на життя.

– Та до чого тут гніт? – розсміявся колега.

– Ну як до чого? Ми працюємо обидва важко, але не можемо собі дозволити все потрібне, очевидно ж, що нам недодають грошей, в той час як буржуазія нагорі дерибанить їх по повній програмі на свої витребеньки, на проституцію та педофілію, на…

– Ой, не не перебільшуй, – колега все ще посміхався, хоча в очах його з’явився стривожений вираз.

– Правда, правда, є безліч доказів цього та прикриття цих речей! Систему треба змінити, оподаткувати багатіїв та роздати бідним безумовний дохід, тільки так. Людина має працювати, коли є бажання, а не щоб мати змогу поїсти! Їжа та медицинський захист є базовими потребами, отже, мають бути забезпеченими всім! І хто, як не багатії, може це профінансувати? Малі та середні бізнеси лише підтримують владу багатих! На них тримається система пригнічення. Корпорації, оподатковані на 80%, зроблять усталене суспільство…

– Я ж кажу, ти сповнений ідей! Впевнений, світові хочеться їх почути. Спробуй щось своє, Пурдже, – усміхнувся колега та побіг на касу.

Комуніст застиг посеред кухні. Навколо метушилися раби, що любили свої кайдани. В його голові заграв величний гімн СРСР, змішаний з Інтернаціоналом. Надходив саме час постати.

– Серйозно, минуло три хвилини після зауваження, і ви стоїте, як вкапаний, і нічого не робите? – менеджер намалювався на обрії сам. – Ви нездужаєте? Чи, може, час скласти фартуха та піти додому відпочити глобальніше?

– В сраку собі його запхай капіталістичну! – Пурдж зірвав з себе ненависну одежину та жбурнув в обличчя наглядачеві. Той навіть не повів бровою.

Діставшись домівки, юнак трохи охолов.

“Що скажуть батьки? Я так ніколи від них не зможу з’їхати, якщо не матиму роботи. Моє перше звільнення. Вони мене просто вб’ють.”

Він хотів натиснути на кнопку ліфта, але побачив, що це око. Відсахнувся з криком.

Сусідня кнопка теж була оком. На нього дивилося обличчя бородатого чоловіка.

“Пурдже…” донісся глибокий голос. Примара зникла.

– Не може бути! – він кинувся нагору сходами, наляканий, пробіг п’ять поверхів, увірвався до квартири та забився у темному кутку.

“Моє ментальне здоров’я підірване остаточно. Це все капіталізм!”

Юнак дістав з паперового пакета хотдога, зробленого в кісоку на рогу, і почав його наминати. Коли закінчив, замислився, чи не наплювали йому в цю страву?

“Та ні, ні, товариші з робочого класу мають розуміти, що я не буржуа, хіба ні?”

– Пурдж! – скрикнув хтось над його вухом.

– Тато?

– Ні, це я.

Примара огрядного старого чоловіка із косматим волоссям, бородою, вусами та віями повисла над ним. Вдягнений він був у старомодний сюртук та брюки, але замість жилета мав колючого дрота, яким до тіла притискалися якісь папірці, просякнуті кров’ю.

– Хто ти?

– Не впізнав? Мене звали в житті Карлом Марксом! Я написав працю, яка, на мою думку, мала змінити світ на краще. Але відкрила браму жадібності та нечуваної жорстокості!

– Це ти про що? Ні, ти не можеш бути справжнім! Привидів не існує! Ти лише здаєшся мені через стрес на моїй жахливій принизливій роботі, або можеш бути гострою морквою в цьому хотдогу, який я з’їв, або…

Маркс заголосив страшно, повертаючися спиною до Пурджа, щоб той побачив, що з дупи в нього стирчить букет іржавих багнетів.

– Дивися на мене, юначе! Я не вірив у пекло, але створив його на землі! І за це потрапив до справжнього. Ось цей колючий дріт комуністичних концтаборів, я створив його шпичак за шпичаком, за метром метр! Ці багнети мародерів, які віднімали хліб в людей, яких я мріяв захистити, тепер в мені!

– Але чому в сраці?

– Бо я заснував гомофобну ідеологію, юний бовдуре!

– Не може бути! Соціалізм за захист прав пригнічених меншин!

– А каральну психотерапію для гомосексуалістів та згвалтування у в’язницях ти не бачив? Що ти бачив взагалі? Ти ж нічого не хочеш знати. Пам’ятай мої слова: не чужі гроші мали бути моєю ідеєю, а власні вчинки. Я ніколи не допомагав своєю працею нудженним, і сам походив з буржуазії та мав привілейоване становище. Думав над тим, як заробити на абстрактній філософії, коли люди потребували сили рук та наукової думки. І тобі, хто йде моїми слідами, місце буде поруч з моїм у пеклі, коли настане твій час.

– Та я ж наче не бумер, щоб помирати, – бовкнув Пурдж. – Забирайся геть, я в тебе не вірю. Я якраз і є науковий атеїст.

Маркс змовчав та почав танути в повітрі.

– Привид ходить по Європі, привид комунізму. Тричі він завітає до тебе, розповісти про минуле, теперішнє та майбутнє. Зроби висновки.

Частина 2. Дух комунізму минулого

“Не існує ніяких привидів. Так заповідав великий Ленін!”

Пурдж загорнувся в червоний прапор із золотими серпом та молотом і сів грати в консоль. Пітьма приховувала його кімнату, заставлену фігурками супергероїв та зібрками коміксів, спеціальними виданнями настільних рольових ігор в твердій обкладинці, і створювала відчуття холодного та самотнього життя. Бо насправді Пурдж пам’ятав, який несправедливий, жадібний та жорстокий світ за цими стінами. Але боротися із капіталізмом було цілком прийнятно в першу чергу засобами капіталізму.

“Якщо я засну, мені точно насниться якась маячня про духів Різдва, а якщо не спати, то й не з’явиться ніхто. І зранку все буде добре, і я піду на протест проти гіпермаркетів.”

Перестрілка на екрані телевізора ставала запеклішою, вибухали гранати.

Одна з них бахнула дуже яскраво, засліплюючи Пурджа на мить!

Зойкнувши, юнак впав на підлогу і потер очі. Коли вони, нарешті, знов змогли бачити, перед ним була прекрасна молода жінка в золотій броні. На її стегні висіло сяюче ласо.

– О ні, тільки не DC, – простогнав Пурдж, впізнаючи персонажа. – Дай вгадаю, я таки заснув перед екраном, і ти маєш бути духом Різдва минулого.

– Я дух комунізму минулого.

– Але ти взагалі не схожа на комуністку. Ти навіть не з всесвіту Марвел.

– Я уособлюю собою рушійну силу революцій — ідеалізм! Це головне, мій юний прихильнику. Чи ти судиш за зовнішністю?

Пурдж знизав плечима та кивнув, подумки визнаючи, що ідеали йдуть зсередини.

– То ти мені покажеш моє комуністичне минуле? Ми повернемося до часів школи, коли я читав комікси про бійки з нацистами?

– Ти замовкнеш колись, чи ні? Тільки тебе й чутно. Я прийшла показати тобі минуле людства, яке ти не застав.

Перед тим, як Пурдж встиг щось ще вимовити, дух вихопила ласо, впіймала юнака та потягнула за собою крізь вікно у темне глибоке небо. По дорозі їм зустрічалися якісь примари, вдягнені багато та бідно, вони страждали й зойкали. Поступово одяг померлих змінювався, епоха за епохою, принаймні, тих, хто виглядав заможними — бідні ж виглядали досить схожим чином.

“Жертви капіталізму та прокляті буржуї”, так думав собі Пурдж, зневажаючи навіть привидів за те, що сміли померти, чіпляючись за свої класові ознаки.

І ось вони прибули в якусь старовину. Перед очима була велетенська чорна фабрика, що отруювала небо трубами, і випльовувала гротескно брудних робітників.

– Готично, чо, – знизав плечима Пурдж. – То чим ти мене хочеш здивувати? Я це все вивчав: пригноблення робочого класу капіталістами, ненормований робочий день. І хто вибив скорочення дня? Соціалісти!

– Я хотіла показати тобі саме це.

Робочі збиралися та обговорювали щось дуже жваво. Заінтригований юнак підійшов ближче, усвідомлюючи, що його не бачать та не чують.

– Лицарі праці виходять на марші за вісім годин робочого дня, вісім для сну, вісім для власних справ. Мусимо підтримати їх, це шляхетна організація, – казав один, витираючи чоло під засмальцованною кепкою.

– Так, так! Справедливо, – заходилися у відповідь робочі.

І лише один стояв мовчки трохи на відстані, перебігаючи очима з одного обличчя на інше, вивчав настрої. Похмурий, але не такий втертий кіптявою, як інші, він сильно стискав щелепи та тримав руки в кишенях. Пурдж зацікавився цим незнайомцем. Його ніби й не помічав ніхто. Робочі потисли одне одному руки та розпрощалися. Тривожний чоловік зник в тінях, ледве махнувши рукою.

– Це ж якийсь шпигун! – вигукнув юнак та пішов слідом. Дух не відставала, пурхаючи над землею. Вона освітлювала собою шлях. – Це ніяке не Різдво! Ми у США перед початком травневої демонстрації, так?

– Так.

– Напевне, він один з тих, хто настучить про все копам! Клятий підлабузник режиму.

– Ти дивись, не розмовляй, освічуйся.

Вони майже наздогнали провокатора, але тут дух змахнула ласо — і все зникло у спалаху світла.

Навколо них був ясний день. Сотні людей з транспарантами їшли площею. Назустріч рухалася поліція. Пурдж напружився: зараз копи мають відкрити вогонь та почати розстрілювати натовп! Але нічого такого не відбувалося.

Аж ось з’явився цей маленький чоловічок, тримаючи під пахвою щось, притерся до колони протестувальників, витягнув кресало, запалив шнура — в нього в руках була динамітна шашка.

– Нііі! – скрикнув Пурдж та кинувся навперейми. Але в ту ж мить, як його примарні руки пройшли повз тіло бомбіста, шашка вже була в повітрі та летіла в сторону поліції. Вибух! Пролунали постріли, закричали люди та почали падати на землю поранені. Все затягнуло димом та картинка зникла.

– Це все булшіт! Булшіт! Все було не так на Сінному ринку! – закричав юнак на духа. Та склала руки на грудях. – Це все просто якісь пересмикування моєї стривоженої підсвідомості. Вигадки капіталістів, щоб звинуватити протестувальників.

– Все було так або приблизно так. Можна звинувачувати політичних супротивників, казати про підлаштовану провокацію, правда ж, ти це хотів сказати наступною фразою?

Пурдж кивнув.

– Але давай глянемо, коли терористи змішалися із, як ти кажеш, хорошими соціалістами, що сталося?

Дух змахнула своїм ласо — і ось вони вже стояли на іншій площі, перед розкішним палацом, до якого біг натовп озброєних людей у чорних бушлатах та дивних білих капелюшках із чорними стрічками. Над ними майорів чорний прапор з черепом та косою і якимись словами.

– “Смерть буржуа”, – урочисто та іронічно переклала дух минулого. – Чесна та відкрита заявка про ідеологію. Момент істини, коли високий стиль висловлювань відкинуто на узбіччя та ненависть буяє.

– Булшіт. Загибель буржуазії необхідна, лише якщо вони не припинять пригноблювати добровільно. Вони ж не знають жалю до простих людей, то чому жаліти їх?

– Ти десь бачиш на прапорах слова “перевиховайтеся, будь ласка”? Чи ще якісь слова? Ці люди, ці матроси — не пригноблений робочий клас. Вони роками служили своєму царю, захищаючи його право використовувати працю селян та робітників. Просто наразі він їм не вгодив. І вони одразу ж взялися до зброї.

– Але ж вони зробили це для народу!

– Ходімо до палацу, побачимо.

І вони перенеслися всередину. Натовп трощив вази та різав картини, повсталі вояки справляли потреби на дорогі шпалери та штори. Чувся веселий сміх та лайка на мові, якої Пурдж не розумів.

– Це ти теж схвалюєш? Яка ідея за цим всім?

– Ну, буржуазне мистецтво створене для утиску людей, – невпевнено почав юнак, – тож має бути знищене.

– Давай почекаємо трохи, може, хтось з цих вільних особистостей щось намалює? – посміхнулася дух та стала руки в боки. Пурдж дивився то на неї, то на кімнату, яка швидко перетворювалася на руїни. – Хіба що ось це ти вважаєш авангардною інсталяцією?

– Ні, – тихо визнав юнак. – Не вважаю.

– Може, просто ти сам занадто отруєний буржуазним мисленням та не розумієш справжнього народного пориву?

Дух говорила велично і трохи зневажливо. А посеред палацу розгорялося багаття. Пурдж дивився на вогонь, аж раптом помітив, що це палає дах — і не один. Він літав над містом, тримаючись на ласо духу минулого комунізму. Бачив всі пожежі та грабунки, чув кожен постріл, кожен зойк та плач.

– Вони роблять це із співвітчизниками. Але ж для тебе це не має значення? Головне — класова боротьба, чи не так? Давай поглянемо, як вона продовжилася?

Вихор днів, місяців, років захопив їх. Пурдж бачив, як просуваються мапою Європи більшовики, як нападають на інші країни, як протистоїть їм “клята буржуазія” УНР та Польщі. Бачив, як захоплюють Середній Схід, впроваджуючи “радянську цивілізацію” в “темних країнах”. Пурдж бурмотав під носа:

– Але ж це капіталізм, це не соціалізм та не комунізм! Ще немає СРСР навіть!

– Зараз буде. А чому ти кажеш, що це не соціалізм? Вони ж обіцяють саме це, і це написано в них на прапорах, встановлення соціалістичних республік.

– Бо це лише в назві!

– Серйозно? Гадаєш, в тих людей, за яких ти, все не лише в назві?

– Так! І взагалі, ти лише сон, я можу прокинутися щомиті!

– Ні, не можеш. І це не сон.

Роки полетіли дуже-дуже швидко. Встановлювалася червона імперія. Розділялися квартири “буржуїв”, відбувалося розкуркулення, продовольча розверстка, червоні комісари билися з анархістами та білогвардійцями. Пурдж щиро й голосно радів їхнім перемогам, але крок за кроком, в серці його закрадався сумнів.

– Чи не забагато вбивств, як ти вважаєєш? – спитала дух. – Дивися, винищується корінне населення країн під приводом того, що це все якісь недостатньо гідні люди, що в них дикунські погляди на життя. Нічого не нагадує?

– Нагадує капіталізм, – зло прошипів Пурдж.

– Та називають це соціалізмом. І ставлять його за мету. Як ти вважаєш, чи варта буде мета таких методів, коли до неї дістануться?

– Дух, я ж знаю, що не дістануться. Вони і не планували дійти до соціалізму, значить!

– Чому ти так вважаєш? Вони проти всіх багатих людей та країн, і їхня філософія — грабуй награбоване. Достатньо ж все відібрати та між усіма поділити, чи не так?

– Так! Але вони…

– Що вони? – дух посміхнулася.

– Вони ж не діляться. Вони лише відбирають.

Сміх був йому відповіддю. Та різко увірвався. Навколо розкинулося почорніле село. Хатами ходили люди у зелених шинелях та зносили на дерев’яного воза мішки з зерном та іншою їжею.

– Я не розумію, – белькнув Пурдж.

– Голодомор.

– Ні, ні, це гасло вигадали нацисти, щоб прикрити свій антисемітизм!

– Нацисти зараз ледве почали своє існування, і тут про них ніхто не чув.

Юнак підійшов до кремезних чоловіків, які прикладами відганяли стареньку бабцю від клуні, щоб зайти й туди, перевірити, чи нічого не сховане.

– Це не можуть бути соціалісти, я не вірю.

– Вони називають себе комуністами. В них навіть є партійні квитки. Давай, скажи їм, що вони не комуністи. Лежатимеш так само, як той нещасний, який не хотів віддавати корову, щоб вижила його родина.

Дух вказала на тіло біля сусідньої хати. Пурдж заплакав.

– Будь ласка, досить. Не показуй мені, що буде далі, якщо цей сон я хоч якось можу зупинити чи скерувати, давай закінчимо на цьому.

– Але ми лише почали. Ти хотів побачити нацистів? Давай подивимося на них.

Село зникло. Вони стояли посеред імпровізованого аеродрому, що служив домівкою для гвинтових літаків. Пілоти в шкіряних шоломах розмовляли німецькою, а поруч з ними офіцери з червоними відзнаками говорили російською.

– Куди ти мене привела? Мені не могло це наснитися, дух!

– Таємні бази підготовки льотчиків майбутнього Люфтваффе. Ми все ще в Радянському Союзі. Дві соціалістичні ідеології разом проти капіталістичного Заходу.

– Я не розумію, що ти мені хочеш довести? Соціалізм не може бути мілітаристичним, вони просто підманули багатьох людей. Підсунули їм капіталізм знов.

– Чому підманули, товаришу? Обіцяли віднімати в інших, щоб роздати нужденним. Віднімати в багатих та роздавати бідним.

– Ти показуєш мені лише погане, чому б тобі не показати досягнення соціалізму?

– Гаразд. Як щодо військового параду?

Змах ласо — і вони на вулиці, дивляться, як марширують разом радянські та нацистські війська захопленим містом.

– Не це, щось мирне, як люди працюють!

Змах ласо — і вони посеред трудового табору. Арештанти пилять ліс, носять колоди. Виглядали вони жахливо: ввалені очі, сіра шкіра обличчя, худорляві. Пурдж подумав, що потрапив до Освенціму. Але з вуст наглядачів звучала російська мова.

– Ні! Булшит! Булшит! Покажи не зрадників, а вірних соціалізму людей, як вони добре жили завдяки праці!

– А чим тобі не подобається тут? Тебе лякає колючий дріт навколо цього табору? Ти ж хотів карати людей за те, що вони буржуазія та мислять не так, як ти. Та чомусь ти тремтиш, коли бачиш на власні очі ці покарання. Можливо, в тебе ідеалізм несправжній?

Пурдж затремтів, коли дух піднялася над ним, блискаючи очима.

– Я впевнений, що все це — просто вигадка й омана, булшіт.

Дух змахнула ласо кілька разів. Вони пронеслися розділеною після війни Німеччиною, побачили людей, які тікають через Берлінську стіну, опинилися в українському колгоспі, де селяни працювали за відмітки в книжці, побачили танки на вулицях Праги, потрапили до чергової колонії, де зеки знущалися одне з одного.

– А у США зараз виходять чергові “Зоряні війни”, створюються “Підземелля та дракони”, а тут люди сидять за валютні операції та колекціонерство. Бо буржуазні цінності.

– Не може, не може цього бути! Ти все перекривлюєш! – скрикнув Пурдж та кинувся на духа з кулаками. І вмить його охопило ласо світла і почало опалювати шкіру.

– Я не перекривлюю, а намагаюся тобі за одну ніч показати достатньо, щоб поставити запитання: якщо соціалізм такий хороший, то чому для його встановлення завжди потрібна жорстокість?

Вона підняла Пурджа над землею, все навколо вкрила пітьма. Під зоряним небом, на самоті, дух минулого комунізму спитала:

– Чому прихильники суспільства справедливості, вільного від утиску, мріють про утиск як вид справедливості?

І відпустила юнака вниз.

Частина 3. Дух комунізму теперішнього

Пурдж здригнувся, підкидаючись з підлоги. Він таки заснув перед екраном.

“Треба відігнати це марення, викликане стресом”, подумав юнак та взяв телефона, погортати стрічку. Її переповнювали мемаси про тупих консерваторів та нацистів, які оточили вже майже весь світ та хочуть лише грошей та війн. Юнак посміявся, згадуючи величну мету, заради якої живе: встановлення комунізму в усьому світі заради людей.

“Капіталісти не люди, вони вампіри, які тягнуть все життя з інших”, думав він, механічно ставлячи вподобайки під жартами про ГУЛАГ та фотографіями Сталіна.

Але тут чомусь палець став втомлюватися. Перед очима піднімалися сцени із щойно побаченного сну, чи що воно було.

“А що, як ми помиляємося? І жорстоке минуле комунізму — не пропаганда нацистів? Ми не можемо боротися за все хороше, базуючись на поганому. Так само, як не можна продовжувати будувати капіталізм на засадах рабства і расової нерівності, не можна і…”

Думка Пурджа увірвалася, бо в голові неначе згорів якийсь запобіжник.

“Та ні, ні, ми ж заявляємо інший соціалізм та інший комунізм. Пофіг, що там в минулому, то все булшіт! Ми робимо все інакше!”

З вітальні донісся гучний регіт, низький, глибокий, оксамитовий голос незнайомця.

– В батьків гості, чи що? – здивувався юнак та пішов причинити двері. Але коли він взявся за ручку, двері рочахнулися, мало не вдаривши його.

Посеред порожньої кімнати стояв дідуган в синій шубі, прикрашеній діамантовими сніжинками, в нього був в ручі височенний посох із червоною зіркою нагорі.

– Вітаю тебе, хлопчику, з новорічними святами! Як ми обидва знаємо, бога немає, тому тебе прийшов привітати я, радянський Дід Мороз!

– Ого, справді! – Пурдж щиро усміхнувся. Він здогадувався, що це або батьки попросили когось з місцевих комуністів, або це взагалі був сам тато, нарешті. Хоча дідуган був вищим за зростом.

– Так! Немає ніякої магії в тому, що я — дух теперішнього комунізму, а лише високорозвинена технологія на службі в людських потреб!

“А, ясно, ще один сон”, розчаровано подумав юнак.

– Я знаю, що ти хотів побачити досягнення соціалістичної думки, і готовий їх тобі показати! Торкнися моєї шуби — та телепортуємося!

“Дайте вгадаю, зараз мене перенесе до Китаю, де мені покажуть капіталістичну експлуатацію дітей та меншин, і скажуть, що це — комунізм”, похмуро вирішив Пурдж та приречено підійшов до духа.

Доторк, вихор, заметіль!

– Все ближче, ніж ти думаєш, – доброзичливо промовив Дід Мороз.

Вони опинилися в кімнаті, де сиділо за столами з десяток дівчат та хлопців, які сортували одяг, зашивали і латали на ньому дірки, пакували його та маркували адреси. Пурдж озирнувся, шукаючи політичні гасла та плакати із видатними діячами соціалізму на стінах. Але там висіли лише якісь життєрадісні дитячі малюнки та фотографії гарних місць.

– Вони збирають одяг в представників середнього класу та роздають бідним.

– Прекрасна ячейка комуністів, діду!

– Але вони не комуністи, на жаль, – зітхнув Мороз, склавши руки. – Вони працюють в офісах, а у цій громадській організації збираються після роботи. На зароблені гроші винаймають це помешкання, купляють собі засоби виробництва. Жахливо, еге ж?

– Та звісно! Треба відняти засоби виробництва з лап капіталістів та роздати цим славним людям безкоштовно! І скасувати орендну плату взагалі! Житло має бути досяжним!

– О, ці жахливі будівельні корпорації, дійсно, чому вони просто не хочуть звести для всіх будинки, правда? – змахнув кулаком дідуган. – От у Радянському Союзі влада просто підписувала указ — і воно все так, раз! І будувалося.

– Точно! – теж підняв кулак у знаку “Рот фронт” Пурдж. На мить йому здалася іронія в словах та погляді старого духа, та занадто цікавило, про що говорять волонтери під час роботи.

– Вчора бігла з роботи, щоб встигнути забрати лантух із одежею, забігла перехопити сендвіча. Чувак на касі мені його віддав з таким обличчям, наче я вбила всю його родину, а коли повернулася, щоб піти, почула “капіталістична сучка” в спину. Добре, що я відкрила сендвіч перед тим, як з’їсти — там було харкотиння!

– Нічого собі! Реально? От козел! Ти поскаржилася менеджеру?

– Та що ж я, Карен якась? Лишила відгук з фоткою та викинула той сендвіч.

– Швидка їжа взагалі нездорова.

– Купила на розі рол, там був дуже приязний мігрант. Нездорова, як і все наше життя!

Зібрання засміялося. Дід Мороз теж, дивлячись кудись в стелю. Пурдж почервонів.

– Бачила я тих “соціалістів”, що працюють в кафе, – почала інша з кривою посмішкою, – йшов один, куртка дорожча за весь одяг, що був на мені. Напевне, працюють там у вільний час від навчання на якісь там “вільні мистецтва”, живучи з багатими батьками. Мій тато змушений працювати прибиральником, бо його знання з електроніки вже не потрібні в цій економіці, де все купується задешево в Китаї.

Піднявся гомін, який змішав всі слова в голові Пурджа. Той перезирнувся з Дідом Морозом та мовчки взяв за староого рукав.

Віхола, заметіль — вулиця. Вони стояли посеред сніжних кучугурів біля будинку з гаражем. Навпроти самотній графітчик обмальовував стіну якогось складу словами “Оподаткувати багатіїв!”

– От, який молодець! Відкриває народу очі, доносить правильну думку, що треба забрати все в багатіїв та повернути людям, в яких вони ці гроші відняли, – прогудів старигань. – Дивись, ще й серпа з молотом малює, справжній комсомолець! А скільки в нього ще таких стін, які треба обмалювати!

– Краще б він збирав одяг, – пробурмотів Пурдж.

– Що-що? – реготнув Дід.

– Та нічого, то я так, до слова.

– Ходімо, зазирнемо до гаражу. Там відбувається дещо цікаве.

Пройшовши крізь стіну, дух та юнак побачили самотнього чоловіка, який длубався в ящиках з електронними компонентами та іншими деталями. З кінчика паяльника піднімався легкий димок в очікуванні, коли буде, що встановити. Розмовляючи пошепки з собою, чоловік знайшов те, що шукав, поправив окуляри та заходився паяти.

– Він розробляє систему автоматичної первинної діагностики!

– Ого, це так круто! Стільки людей зможуть не стояти в чергах, щоб отримати базову медичну допомогу — і безкоштовну! А чому він один?

– Він не може винайняти собі помічника вже дуже давно. Бо не заробляє цим в достатній мірі. А безкоштовно в світі капіталізму чомусь ніхто не хоче працювати.

– Вони не можуть! – обурився Пурдж. – Якби був базовий дохід, він міг би розробити свою систему, не думаючи про харчування!

– Можливо, – кивнув дух теперішнього. – Але де брати компоненти, інструменти, теж все безкоштовно хтось має робити?

– Так якщо всі роблять на одну справу, просто склали б все до спільного кошика, та взяли звідти потрібне! Комунізм!

– Добре, що ти це розумієш, а от вони — ні. Обмежені своєю пожадливістю. Різною вартістю праці. От якби ж вони збагнули, що праця прибиральника, касира, інженера, художника, лікаря — всіх! — коштує однаково…

– І тоді більше б людей починали допомагати іншим, замість заробляти на них! – зраділо продовжив був Пурдж, але щось всередині його гризло. – Хоча, знаєш, дух…

– Що, юначе?

– Я б не зміг так, як він. Припустимо, я прокинуся завтра та вирішу відшукати цього винахідника, якщо він взагалі справжній, а не просто плід моєї уяви, як і ти. І що далі? Я не розумію, що він робить! І можу ніколи не зрозуміти. Гірко визнавати це, але є певна…

– Що, Пурдже?

– Нерівність. Він кращий за мене зараз. Бо він наполегливо працює над ідеєю на самоті, в нього немає ніякої соціальної групи, яка б його підтримала. Це добре, що він у гарному настрої хоча б.

І в цю мить людина, про яку він говорив, спересердя кинула паяльника на стіл та закрила обличчя руками.

– Не туди. Що я роблю? Треба більше спати. Ще одна плата на смітник… мені б кинути це все та піти на яку завгодно іншу роботу! Купити дітям та дружині подарунки. Як вони мене всі ще витримують?

Пурдж мовчав, спостерігаючи, як дорослий чоловік того самого середнього віку, стримував сльози ненависті до самого себе.

– Як думаєш, юначе, може, йому потрібен комунізм? Записатися в партію, де йому б допомогли, замість прислуговування капіталістичному Мамоні?

– Йому потрібні друзі, – стиха вимовив той. – Однодумці. Ті, хто з ним разом щось робитиме. Яка різниця, соціаліст він чи ні, якщо цю його штуку не підтримають.

– То, може, підемо, знайдемо для нього підтримку?

Винахідник потер обличчя, подивився на зіпсовану плату та вочевидь вирішив, що її можна виправити, і став відпаювати від неї компоненти.

– Кого? Я знаю усілякі школи робототехніки, але ж він міг би нагуглити сайт якийсь. Чому він так не робить?

– Звідки я знаю? Пожадливість, може? Запалення егоцентризму? Що рухає людьми, які не біжать об’єднуватися з іншими заради об’єднань? – Дід Мороз не сміявся, але посміхався. Пурджеві ця міміка вже не подобалася.

– Гадаю, він просто інтроверт. Йому просто важко з іншими.

Винахідник пропалив у платі дірку випадково та гірко розреготався.

– А, біс із ним, – сказав він та почав вирізати з плати паяльником чоловічка на ялинку. – Ось і буде подарунок для дітлахів.

Пурдж зітхнув та кивнув схвально.

– Здається, я зрозумів твій урок, дух. Можу я піти додому?

Він торкнувся рукава Діда Мороза.

Завірюха, крижаний холод — вони опинилися посеред мітингу. Майоріли прапори різних організацій, серед яких було видно символіку “антифа” та варіанти прапора СРСР. Був глибокий вечір, горіли ліхтарі, діжки з дровами, диміли шашки. В червонястому світі з даху мінівена у мегафон кричав ведучий акції.

– Зупинити автоматизацію! Пристрої не повинні забирати роботу в людей! Заплатіть касирам більше! Не викидайте простий робочий люд на вулиці! Вимагаємо знищення автоматів замовлення! Мінімальна заробітня платня!

Пурдж не знав, що сказати. Ще вчора він би долучився до цього мітінгу. Нині в серці поселилася якась підозра.

– Вибач, щось в мене збоїть навігатор, тому ми опинилися тут. Хоча, може, це і не випадково! Як думаєш, такі затяті захисники прав людей можуть допомогти комусь з тих, кого ти бачив сьогодні?

– Ні, – хрипко мовив юнак. – Вони тут говорять лише про себе. Не думають, як можуть щось дати вони, а лише думають, як хтось повинен дати щось їм. Мені сумно, дух! Я починаю розуміти, що все дуже не просто зробити, що потрібно саме робити. Протестні рухи живуть протестом, а не метою суспільного щастя.

– Ти так вважаєш? – Дід Мороз тупнув посохом, і небо потьмяніло. Червона зірка розгорілася жарко. Погляд стариганя став жорстоким та грізним, бороду розбурхало вітром.

– Може, ти сам вирішив зрадити справу Революції?

З під шуби духа щось дивне висунулося. Пурдж відскочив — то були ведмежі лапи, але не милі, а потворні, з кудлатим хутром та величезними кігтями. Шуба розчахнулася та худий облізлий звір вирвалися на волю. Верхи на ньому сидів жахливий орел з двома головами, частково обскубаний, але у лапах тримав шаблю і скіпетра.

– Що це, дух? Це твої породження?

– Ні, їх створило людство в прадавні часи, і вони ніяк не можуть наїстися. Ведмідь — це Вульгарність, а птах — Імперіалізм. Великі імперії завжди спиралися на готові до спішних жорстоких рішень широкі народні маси більше, ніж на багатіїв чи мислителів. Що вдіють ті жалюгідні багатії проти натовпу? Що скажуть ті нікчемні мислителі проти голосу юрби? Нічого! Сила еліт насильства, здатна об’єднати весь світ в одну народну імперію, походить саме від обірваного та незадоволеного всім енергійного простого жителя. То ти з нами?

Почорнілий злий Дід насувався, від нього віяло холодом смерті.

– Чи ти проти нас?

– Геть від мене ти, облуда капіталістична! – кволо закричав Пурдж, кидаючись навтьоки, охоплений крижаним жахом. Та, на жаль, крига охопила ще й вулицю — і він ковзнувся та поїхав на животі, вдаряючись головою, у морок.

Частина 4. Дух комунізму майбутнього

Пурдж відкрив очі. Нічого не змінилося, темрява та порожнеча. Спину морозила крига. Юнак підвівся та сів на п’яти. Раптом з мороку вийшло щось чорніше за саму ніч.

– О ні, я знаю, до чого це йде! Я пам’ятаю книжку, пам’ятаю!

Він опинився навколішки перед височенною фігурою Смерті.

– Чи ти – дух комунізму, який має прийти? Тобто, може прийти?

Примара кивнула. Вона була вбрана, як не дивно, не у чорний саван та не містила під каптуром черепа. Темне вбрання її нагадувало ОЗК, а з каптура блиснули окуляри протигаза.

– Давай, покажи мені вже свої жахіття, я знаю, що ти хочеш мені показати! Що все буде погано, дуже погано, що все на світі захоплять комуністи найгіршого штибу, і в цьому буду винен саме я? Так?

Фігура мовчала, ледве рухаючи шлангом протигазу. З тіней, що її супроводжували, поставали якісь розмиті картини військових, що переходять кордони мирних країн, якихось патрулів на вулицях міст, що захоплювали нескорених місцевих, трибунали, що зачитували вироки — і все це під знаком серпа та молота.

– Але ж я не прагну цього! І це залежить не тільки від мене одного. Я виправлюся, я перестану плювати в їжу людям тільки тому, що вони іншого класу або політичних поглядів!

Привид мовчав. Потім повільно підняв руку та вказав.

– Куди мені йти? Будь ласка, тільки не на кладовище! Це сон! Це не може бути правдою! Я не можу померти за рік на Різдво! Тут у вас все не про Різдво!

Але він піднявся та пішов крізь холод та ніч. Місяць ледве освітлював вулицю, всі ліхтарі на якій були розбиті. Пурдж побачив вже знайому стіну склада, повністю забиту словами “Смерть буржуа”. Він озирнувся: будинок винахідника було освітлено зсередини барвистими вогниками, в гаражі теж горіло світло. Підішов — та побачив, що там відбувається вечірка молодих людей, а світять танцювальні прикраси. Ніякого обладнання не було видно. Пурдж зазирнув до хати, проходячи крізь стіну: суцільні спальники та старі дивани, всюди танцювали юнаки та дівчата у спортивному вбранні. Вони співали під музику один і той самий рядок “ок, бумер” та займали водночас пози, популярні в ТікТоку.

“Отже, це не дуже віддалене майбутнє. Але де ж сам цей чоловік, де його родина? Сподіваюся, вони нічого йому не заподіяли!”

Примара виросла поряд. Рука її піднялася вгору, вказуючи далі по вулиці. Пурдж побіг до перехрестя з кварталом високих будинків. В одному вікні світила слабка лампочка, він зазирнув туди та побачив родину у маленькій кімнатці.

– Нічого, люба, якось воно буде. Мені подзвонить кузен, та ми поїдемо з міста. Добре, що я можу робити механічні роботи, за які політбюро Вільної зони видає картки на їжу.

– Коханий, не смій говорити про них із такою вдячністю! – вибухнула жінка, закутана в плед. Діти стривожено дивилися на батьків, граючись з дерев’яними кубиками на підлозі. – Вони відібрали в нас будинок, який ти успадкував від свого і так не багатого татка, відібрали всі речі, щоб роздати на доброчинність нібито, домоглися відключення світла, окрім цієї кривої сонячної станції, збирати яку загнали тебе…

– Вони ж не силували.

– Так, просто залякали, дійсно! Я не звинувачую тебе, нам не пощастило. Втомилася вже чути ці радісні пісні про краще суспільство, де всім потрібно мало. Нам потрібне лише одне — вибратися звідси до того, як вони запровадять Залізну завісу. Вони ж не вміють нічого робити самі, лише експлуатують тих, хто може щось робити. Я готова втікати, не чекаючи на дзвінка. Тут немає лікарні, що робити, як захворіє хтось з дітей?

– Вони ж зможуть поїхати? – повернувся Пурдж до примари. – Їм скоро зателефонують? Я не хотів цього, не хотів! Так не має бути, це не соціалізм! Це ж концтабір!

Привид мовчав. Відтак розвернувся та пішов геть крізь стіну. Юнак розвернувся побігти за ним, але раптом його схопили під руки сіро-чорні постаті з учту духа майбутнього комунізму та потягли в тому ж напрямку.

Кабінет директора в колишній школі завішали прапорами СРСР в різних кольорових рішеннях, включно з рожевим та райдужним. За столом сидів пухкий молодий чоловік, вдягнений Че Геварою, включно до аналогічної бороди. Над головою в нього висіли портрети Леніна, Маркса та Сталіна в стилі Сімпсонів.

– Мені не вистачає рекрутів, – сказав він сам собі, вираховуючи щось на клаптику паперу. – Рано чи пізно ми підемо на повстання проти уряду. Гвинтівки мені передадуть “згори”, але ці кляті хіпі не хочуть воювати. Добре, що хоча б “туристи” заїздять на “поселення”, а то нема було б ким виховувати колишню буржуазію в робочий клас.

В двері постукали. Зайшла дівчина у подобі радянської військової форми, кашкеті та із нашивкою КДБ на плечі.

– Хочу особисто звітувати, товаришу Смітскі. Перехоплено дзвінок ззовні, інженер з камери №12, сьомий барак, намагався домовитися за втечу.

– А, капіталістичний хробак, який хотів замінити людей на автомати. Я знав, що він не зможе перевиховатися, люди з таким нерухомим майном притаманно жадібні, це не змінюється. Арештувати. Я підпишу наказ про розстріл сьогодні ж. Треба показати приклад. Само собою, що лише перед “вихованцями”. Товаришам скажемо, що ворог народу чинив спротив за допомогою саморобної зброї.

– Вони не зроблять цього, дух! Це все якісь вигадки, правда? – Пурдж хотів кинутися на привида, але не міг зрушити з місця. – Я зараз прокинуся та все виправлю! Це неправильні соціалісти, вони просякнуті ненавистю, але можна не допустити таких до влади! Саме для того, щоб такі не мали влади, і потрібен… справжній… соціалізм.

В нього забракло дихання, бо позаду духа на стіні висіла Дошка пошани. На ній, в самому центрі, в червоній рамочці, висіла світлина. У кашкеті з червоною зіркою та кривою посмішкою на губах товариш Пурдж дивився з неї на себе примарного. Підпис золотими літерами зазначав “Власноручно виконаних страт: 120”.

– Ні! Я не можу стати катом! Це ж… фашизм!

Дух підняв руку та приставив збоку до каптура у військовому вітанні. Ліворуч від нього вишикувалася розстрільна команда.

– Ні, ні, ні! – кволо пручався юнак, відчуваючи, що його розвертає проти його волі так, що він стояв на позиції командира розрахунку. Над головою нависла низька стеля підвалу, праворуч біля стіки стояв хтось у мішку на голові.

“Я не віддаватиму цей наказ!” левде встиг прокричати всередині себе Пурдж, побачив рух власної долоні, “солдати” дали залп, все затягнуло димом…

Частина 5. Завершення історії

Пурдж прокинувся від болю в руці. Виявилося, що він змахнув нею уві сні та заїхав просто в стінку. Скрикнувши, він підхопився в ліжку. Спочатку навіть не зрозумів, як в ньому опинився, і чому вимкнено телевізор та консоль.

Далі він побачив, як крізь жалюзі пробивається сонячне світло. Вистрибнувши з-під ковдри, Пурдж кинувся впустити його до кімнати. Величний світанок охопив його: над притихлим передмістям грали бурхливі помаранчеві хвилі хмар на тлі блакитної безодні. Сніг мерехтів на дахах приватних жител синіми та фіолетовими відблисками. Дорогу ще не проторила жодна автівка.

Юнак розчахнув вікно та висунувся, щоб глибоко вдихнути.

“Зрозуміло ж, це був лише сон. Плід моєї уяви та стресу. Та він вказує на глибинні процеси в моїй підсвідомості. Я точно впевнений, що не стану нікого розстрілювати, та моя комуністична група теж не стане. Ми за розумний комунізм. Підтримаємо точні знання та добрі наміри без оцього карикатурного концтабору.”

Над містом крутився логотип потужної корпорації на даху хмарочоса. Пурдж подивився на нього та замислився.

“Багатії часто бувають несправедливими, але що зміниться від того, що ми щось в них віднімемо та поділимо? Куди ми це витратимо? Знов на багатіїв? Тоді це кешбек, а не революція. Але ж ми могли б… ми могли б… ”

Він закрив вікно та розлочив телефона. Закрита група ліволіберальних мемів постачала емоційний контент про грабунки на свята та захоплення засобів виробництва, як завжди. Пурдж не сміявся. Він заглядав в коментарі в пошуках невідомо чого, і бачив тепер не лише слова підтримки “народного режиму”, а й все більше закликів до збройного повстання проти олігархів, праваків та Джефа Безоса. Випадково він натиснув на профіль адміна групи. І побачив молодого чоловіка в футболці з Че Геварою, у береті та з характерною бородою.

– Не може бути, це просто збіг!

Юнак переглянув купу коментарів від адміна та майже всюди перечіплявся через слова про розстріли та створення оборонної особливої зони, які походили від того.

“Можливо, нам краще варто допомогти людям безпосередньо замість агресії?” написав Пурдж у відповідь на один з найвойовничіших дописів.

За чверть хвилини група зникла.

– Він мене забанив! Клятий… – юнак не міг підібрати слова. Всередині все переверталося та хололо.

– Ну, знаєш! Я це так не залишу! Я прямо зараз вдягнуся та піду на вулицу шукати тих, кому я потрібен насправді, і допомагатиму, доки ви намагаєтеся вибити з автоматами кешбек від корпорацій, на які самі ж і витрачалися!

“Нехай мені все наснилося, але ж десь є організації для бідних?”

Пурдж кинувся гуглити: серед соцмережевих спільнот в око кинулася одна, світлини в описі якої здалися знайомими. Юнак відкрив її та побачив ту саму кімнату з малюнками на стінах! Адресу вони вказали, але до відкриття лишалося ще кілька годин, тому Пурджеві вистачило часу на те, щоб зібрати зайві речі у пакети та дістатися до місця заздалегідь.

Він чекав під дверима, коли підійшла пара здивованих його появою дівчат, що збиралися відкрити свій клуб.

– На когось чекаєте? – поцікавилася одна та усміхнулася над шаликом.

– На вас. Тобто, на вашу організацію. Приніс трохи речей.

– Як цікаво! Звідки дізналися?

– А, ну, можна сказати, подруга розповідала. От, думав, може, стану в нагоді.

Пурдж зашарівся. Його запросили на каву, яку він заварив собі сам на кухонному просторі. Роздивився малюнки, впізнаючи їх приблизно.

“То це був не сон? Не зовсім сон?”

– Якщо вам потрібні робітники, я зайду іншим разом, – несміливо сказав Пурдж. – А зараз мені час бігти. Не знаєте, бува, когось із знанням електротехніки?

– Мій батько займався електронікою, – раптом відповіла друга дівчина.

– Справді? – юнак тепер впізнав її, вона дійсно йому наснилася! – Можливо, в мене сьогодні знайдеться до нього питання чи пропозиція!

Пурдж поспішав перевірити інший здогад так, що мало не падав у кучугури снігу на бігу. Ось і стіна складу, з якої змивали напис “Оподатковуй…” – і ось будиночок з гаражем.

Він глибоко вдихнув перед тим, як постукати в ролет. Скоріше за все, там нікого немає, бо різдвяний ранок.

На стук відповіли з житла. Відчинилося вікно та з нього долинув чоловічий голос:

– Хто там? Чого вам треба?

– Гарного Різдва, шановний! Просто хотів дізнатися, чи не тут живе винахідник?

– Так, а звідки ви знаєте?

– Ааа, з соцмереж. Я шукав стартап, до якого міг би долучитися. Десь випадково натрапив на інформацію, що ви розробляєте діагностичний пристрій?

– Так! – окуляри інженера блиснули на сонці, коли той усміхнувся. – Чим можу допомогти?

– Ні, ні, чим я можу вам допомогти? – промовив Пурдж. – Знаєте, мені давно казали, що мені варто зайнятися малим підприємництвом…

Юнак згадав не тільки це, а й те, як його батьки завжди казали, що в ньому прихований великий потенціал співчуття. І тут нарешті він зрозумів, що насправді означало робити на Різдво подарунки.

– Так ось, в мене є знайома, батько якої шукає роботу як електротехнік, а сам я міг би робити різне, все, що буде треба.

Навряд чи Пурдж до кінця повірив у духів, що явилися йому вночі, але в тому, що дива можна творити на власний розсуд та своїми вчинками, переконався, і тримався цього.