На роздоріжжі без шляху назад

Підземець хотів бадьоро стрибнути у воду та рушати до першого-ліпшого коридору, що продовжував вхідний. Але Тік спинив його та обережно поштрикав воду кінцем свого довгого чарівного посоха, перевіряючи, чи там мілко. Й дійсно — в одному місці патичок стрімко пішов вглиб! Побовтавши ним, маг висловив висновок, що це забитий стік, досить великої площі, щоб в ньому втопитися.

– Дурний карлик у важких обладунках! – дружньо виховав він свого колегу. – Так би й шубовстьнув.

Ґуґуг белькотів слова вдячності, пересипані лайкою на мові підземців, якої Ланко не знав. Відтак невисокий воїн зістрибнув у калабаню та потюпцяв оглянути кожен з напрямків. Носій пішов за ним, тримаючи смолоскипа. Ч им ародій засвітив летючу кульку сяйва над головою та прикривав разом із знахаркою-лучницею спини. Виродят не було видно чи чутно.

На облупленій цеглі стін кожного коридору можна було знайти бронзову табличку, яка повторювала мовою людей Зеленопілля назви районів міста, до яких вели ці вогкі й темні шляхи. Чародій Тік розгорнув якийсь сувій — там було зазначене завдання від магістрату.

– Кажуть, під Торжищем найбільше скупчення потвор, влазять у підвали навіть.

– Тоді чому ми зайшли звідси?

– Звідки я знаю?

– Може, бо підвали замуровано?

Вони обійшли вертикальну шахту довкола, оглядаючи коридори. Взагалі нічого їх не відрізняло на перший погляд, окрім табличок “Торговище”, “Робочий квартал” та “Іноземний квартал”.

– Це не все місто, – маг звірився з мапою світу на поверхні. – Є ще “Храм” та “Акрополь”.

– Куди ж без них, – пирскнула Календула. – Людські міста всі однакові.

– Я не знаю, – замимрив Тік. – Давайте повернемося, доки не темно, й оглянемо ще містечко згори. Якщо потвори виходять назовні, логічніше буде влаштувати пастку на вулицях…

Оскільки вони не просунулися далеко від грат, дістатися їх було неважко. Але тільки для того, щоб побачити, що їх опущено та замкнено на важкий замок! Ось тут крижана рука страху взяла Ланка за серце міцно.

– Що за … – підземець вжив свою мову.

– Зрада! – красу лісодіви перекосило від гніву.

– Недбалість, – знизав плечима маг. – Вартовий вирішив, що чекати на нас непотрібно, й закрив бісовий вихід.

Звісно, десь з півгодини команда витратила на намагання виламати перешкоду. Потім Ґуґуг, сопучи, мовив:

– Не вирачатимемо марно часу, нас випустять, коли ми закінчимо роботу, ймовірно, завтра вранці. Все одно б довелося тут провести кілька годин. Тож давайте оберемо один з трьох коридорів для початку й підемо туди.

Брудна вода хлюпала під ногами, хоча її було й небагато. В світлі смолоскипа по стінах сповзало щось огидне. Сонце сідало, й його промені більше не сягали у підземелля.

– Нагадай мені, чому ми пішли проти ночі сюди? Щоб отримувати менше світла з поверхні? Щоб в потвор проти нас була перевага? – чародій закрехтав ще сильніше, ніж до того. Ніс його ворушився під час розмови.

– Щоб взагалі знайти будь-яких потвор. Вони вдень сплять, десь глибоко в себе в печерах. Ти б хотів їх шукати? Чи просто вколошкати пару десятків, отримати винагороду та звалили з містечка далі?

“В печерах? Яких печерах? Під містом є печери з потворами?” – Ланко тремтів від нових відомостей. Ідея про те, що пригодники не надто переймалися, що буде з містечком після того, як вони отримають гроші, пролетіла повз нього.

– Так, так, ти правий. Отже, ось ми на роздоріжжі. Три шляхи, який обрати, все одно.

– Ні, не все одно! – заскреготав Тік.

– Теж згодна, треба з чогось почати, – Календула роззирнулася. – Ось цей, справа, досить перспективний: виглядає майже порожнім. Якщо з нього почнемо, впораємося швидко, й ніхто не зайде зі спини.

Ланко подивився у вказаному напрямку, та нічого не помітив особливого.

– Навпростець, чого тут думати? – змахнув сокирою підземець.

– Я б почав з лівого тунеля, він найдовший, якщо вірити мапі міста.

Що ж їм обрати? Якби я міг, я б віддав на розсуд читача розвиток історії. А що, як я можу це зробити? Отже, читачі: до якого тунелю варто повернути команді в першу чергу?

Сцена 2.1

– Точно не хочу лізти під робочий квартал, – покрутив носом чародій. – Зліва на нас чекає квартал торгівців. Там ми, принаймні, зберемо якийсь лут, тобто, крам, який виродята потягнули до підземель.

– Я часом не знаю, хто з вас ненажерливіший, людина чи підземець, – закотила очі Календула. – Ось там справа — Іноземний квартал, найчистіша гілка. Зробимо там роботу, й чудовиська злякаються та розбіжаться самі.

– Ти в це віриш, лісодіво? Може, вони б в якомусь там зеленому насадженні так би й зробили, – Ґуґуг зробив жест рукою, малюючи “деревця” в повітрі, а тон його був зневажливим. – А тут як ми когось тихо, максимально тихо покрошимо на салат, то нам буде простіше просуватися.

– Ти так кажеш, ніби ми вперше це робимо!

– Це ти так кажеш, ніби ми вперше це робимо!

– Друзі мої, – Тік підняв руки, й пальці його засвітился, ймовірно, закляттям заспокоєння. (І він прокинув непогано — прим. Майстра підземелля) — Ви сперечаєтеся даремно. Справді, Календуло, попри роки спільних пригод, у міській каналізації ти не була жодного разу. Ґуґуг досвідченіший в цих інфраструктурах. З іншого боку, підземцю, лісодіва нагадує тобі, що ми вже не раз так робили… – його голос став загадково тихішим. Ґуґуг покосився на Ланка й підморгнув Тікові. Деякі речі не варто було говорити при новачкові.

– Давайте розпочнемо з Іноземного відрізку, а за ним — Торгівельний. Можливо, закриємо їх у Робочому, й вони там самі повиздихають. Але для цього нам треба буде вийти завтра вдень на сонце, й домовитися із Ратушею, щоб виділили нам робітників, абощо.

Тік похитав головою, закотивши очі, мовляв, так, вже виділили, з розбігу. Але одразу ж начаклував кольорові кульки, що освітлювали шлях своїм мерехтінням.

Ланко не розумів, як можна з цією велетенською сокирою підземця бодай щось зробити тихо. Сумнівався в тому, що чародій може щось, окрім цих строкатих світлових ефектів. Календула, хоча й була напоготові, скидалася на марнославну аристократку, аніж на воїтельницю. Хлопцеві стало страшно, так страшно, що наче вогка крига потекла йому спиною.

– Агов, воїне першого рівня, – іронічно мовив Ґуґуг. Ти стоїш під стічною решіткою, й гидкий слиз тече тобі за шиворіт.

Малий зойкнув та відскочив. Лісодіва розсміялася пронизливо.

– Тихо, авжеж. Ви всі такі тихі, – забурмотів Тік. Якого було дуже добре видно зараз з усіх трьох коридорів. Не вистачало тільки, щоб його встрелили в спину.

– Благаю, скажіть, що ви справді пригодники й давно цим займаєтеся, – змолився Ланко. Ноги його тремтіли.

– А, ну звісно, була б це балада якогось барда Триндистка, то ми б тут всі виявилися невдахами й нездарами, а ти нас би всіх врятував. Проте ми дійсно професіонали своєї справи…

Доки він говорив, Календула зосереджено натягнула лук, націлилася в пітму, примруживши мило одне око; стріла свиснула, й пітьма захрипіла.

– Тож бери смолоскипа в ліву руку, а кинджала в праву, – турботливо продовжив чаклун, – та готуйся відбивати атаки. Кульки були приманкою, окрім освітлення.

Вода заплямкала, звук наближався.

– Щ-щ-що це? – Ланко клацав зубами, кинджал його виписував дивні візерунки в повітрі від жаху.

– Виродята. Здається, троє, судячи із хлюпання їх кроків.

Свиснула ще одна стріла. Зойк.

– Двоє, – сталевим голосом підкреслила Календула.

Якби мені тут допомогли читачі, що б вони порадили хлопцеві? Хоробро кинутися в бій? Злякатися та втекти? Сховатися за спину Ґуґуга та жбурляти все, що є, у ворога?

Сцена 2.2

Ланко швидко збагнув, що в легкому захисті та з кинджалом він небагато зробить проти виродят, кожне з яких було трохи вище за нього. Тож він відійшов на крок назад та подивився на Ґуґуга: той вже зривався з місця, щоб атакувати. Ворог наближався

– Дагаз-Гур! – крикнув підземець та стрибнув уперед, змахуючи сокирою. Нібито щось застукотіло в повітрі, й почувся шепіт “чотирнадцять”. Двое зеленкуватих потворок розпалися навпіл за мить. Ланко, що перелаштувався за спину воїна, мало не вивернув обід тому за шиворіт. На кілька секунд стало тихо.

– Все? – не витримав хлоп.

– Та яке все. Слухай, – пробурмотів Ґуґуг, піднімаючи сокиру перед собою. Вода більше не ляпала. Але луна принесла інший звук: щось вологе важко торкалося каміння.

– Розумники… – хрипко буркнув підземець та повів зброєю, подаючи знак іншим. Календула натягнула лук та завмерла. Серцебиття Ланка відраховувало миттєвості очікування як вічності. Призматікус розкрив долоню та дивно вигнув всі пальці. Між них щось зажевріло помаранчевим. Хлоп ковнтув слину та заніс кинджал над головою.

– Вже! – скрикнув Ґуґуг. Цвірінькнула тятива, захрипів у пітьмі поранений хтось.

– Інгіс Мал! – страшним глибоким голосом мовив магус, в руці його розгорілася величезна куля, яку він жбурнув вперед та вправо; вихопивши з мороку кілька зіщулених фігур, куля заревла та розрослася майже на весь прохід, поглинаючи ці обриси істот без залишку. Ланко хотів би не чути жахливого вищання, з яким вони загинули.

Він зрозумів, що так і стоїть, піднявши безглуздо кинджала над головою та відвернувся. І тут побачив…

– Позаду!!!

Найближче зелено-брунатне створіння вже було в кількох кроках від хлопця, й кинджал полетів йому межи очі. Як не дивно, поцілив. Хоча, може, це й не диво, а примхлива воля невидимого Володаря Підземелля? Бачите це, у воді? Це майстерські рейки.

Ланко кинув другого кинджала — й не поцілив. Бо в нього був лише один. Тоді він витягнув з кишені камінця (не питайте) та жбурнув навмання. Виродя скрикнуло, отримавши по лобі. Повз — Дагаз-Гур! — пронісся підземець та рубонув. Сталь висікла черхи із сталі — супротивник мав щита.

Хлопець не знав себе. Він вчепився в торбу Ґуґуга, з неї почали в руках з’являтися різні інструменти — і все це полетіло у виродят. Відволічені, п’ять бійців із списами та щитами не встигли захиститися від сокири та стріл. Тік клацнув пальцями та засліпив одного невеликим спалахом.

Коли вороги попадали в багнюку, чародій захекано вибачився:

– Мана скінчилася.

– Так, вогнекулю краще було зберегти.

– Я не знав, що буде засідка! Плюс ти забув, що таке вогнекуля під ноги? Й то була не проста, а модивікована Зла Куля! Майже клас “інферно”, але з економним видатком мани!

– Та запхнися ж ти!

– Панове! Панове!! Хлопці!

– Шо?! – дуетом відповіли підземець та людина Календулі.

– Спокійніше, це ще тільки перший відрізок. Та ви не привітали з бойовим хрещенням Ланка. Гляньте, як він тримається.

Хлоп встиг витягнути кинджала та стояв, витираючи його ганчірочкою з тіла виродяти. Він підняв погляд на команду.

– Ти справді молодець, – кивнув Ґуґуг. – Але не воїн. Ти шальвір. Не злодій, але й не воїн.

– Це погано? – знітився Ланко.

– Це якраз те, що треба.

***Шальвір — rogue, найзнаковіший клас старих Підземель та Драконів. Отже, наші герої просуватимуться під Іноземний квартал, але спершу перевірять на предмет засідки відросток каналізації, що йде під Торгівельним. Які скарби вони могли б знайти там на початку пригоди? Яких супротивників?***

Сцена 2.3.

– Не трухай, малий, – поплескав підземець хлопця по плечу. – Це була лише базова сутичка. Відчуй цей запах перемоги!

– Головне — не дихай надто глибоко, – Календула дістала шовкову хустинку, вмочила її в якесь ароматне зілля та притисла до носа.

– Що наш провідний воїн хоче сказати, – Тік відмахнувся від кольорових вогників, що осідали йому на обличчя, розряджаючись, – то це те, що зараз ти маєш відчувати певний приплив досвіду, який визначить зростання твоїх навичок, вмінь, взагалі.

Так, це те, про що ви подумали.

Ланко на хвильку замислився: дійсно, всередині щось клекотіло. На хвилі піднесення він вирішив, що хотів би кидати влучніше, й бурхливе відчуття припинилося.

– Тепер — найцікавіша частина пригод! – радісно мовив Ґуґуг. – Лутінг!

Це слово з його мови означало виправдане обнесення чужих приміщень, скринь та навіть трупів полеглих супротивників.

– Так, трофеї, – маг висловився магічно.

– Тягнемо шмот, – прогундосила у хусточку Календула, копаючи виродят чоботями обережно. Вільною рукою вона спробувала пошукати в лахах вбитих гаманці, але нічого не знайшла.

– Малий, – підземець зробив запрошуючий жест рукою, повісивши сокиру на пояс. Доки Ланко вагався, сам почав стягувати з ворогів елементи обладунків, прикидуючи, чи не можна їх загнати на поверхні за якісь мідяки. Але клепані шматочки шкіри, деревини та металу могли зацікавити лише покупців, з якими ми справи в цьому творі не матимемо. Зітхаючи від розчарування, воїн склав дрантя на купу, оцінюючи, чи не піде воно на вагу.

Тік застосував інтелектуальний підхід: в нього в руці з’явився невеликий артефакт чи пристрій, яким він водив над тілами, відтак знімаючи з пальців персні, а з ший амулети. Та все це теж викликало незадоволення, і чародій морщив носа, але все ж склав крам у торбинку, окрім одного амулета з кісток та полірованого скла. Його він простягнув Ланкові.

– Тримай, це +1.

– Плюс один що?

– Щось, – дзвінко прокоментувала Календула, обходячи хлопця навколо. Він не втримався від того, щоб роздивитися цю чарівну високу жінку, геть не схожу на заклопотаних селянок, яких бачив найчастіше.

– Тебе не поранено? – лісодіва нахилилася, хвиля солодко-духмяних трав накрила хлопця. Хоча йому нещодавно виповнилося вісімнадцять років, але незвідана цікавість до найменших подробиць обличчя жінки сповнила його вперше. Доки Ланко заперечно хитав головою, вона зав’язала поворозку амулета в нього на шиї, та він відчув “плюс один щось” в собі, не розуміючи ще, що саме.

– Ага! – радісний воїн в цей час щось знайшов. – Дивіться, який молоточок! Якісний, в мене десь був такий самий. Нарешті, гарний лут!

– Пане… це й є ваш молоточок, – промимрив Ланко, виринаючи з чарів Календули. – Пробачте. Я кидався…

Підземець важко зітхнув, попорпався в торбі, зрозумів, скільки всього з неї пропало, та, лаючись під ніс, поліз збирати свої речі.

За кілька хвилин він підійшов до Ланка та приставив до носа тому вказівного пальця:

– Більше так не роби!

– Тіку, ти не надто розрядився? – лісодіва подивилася на притихлого магуса.

– Га? Що? А, так. Треба відпочити.

Ланкові довелося згадати, що він є носієм, а не лише пригодником-шальвіром, і розстелити для чародія скатану ковдру, яку він тягнув на спині. Метр Призматікус пішов у медитацію, Ґуґуг заходився оглядати зброю та обладунки виродят, щось відколупуючи собі, а Календула, закотивши очі від супутників, стала на сторожі. Потягнувся час.

Хлопець занудьгував, запалив смолоскипа та відійшов на кілька кроків, щоб оглянути кількох інших вколошканих. Магічних речей в нього не було, тож пальці та шиї він обібрав послідовно, зазирнув до закамарків броні, якщо ці шматочки можна було так назвати, і думав вже зітхнути по-ґуґугівськи, як пальці його намачали згорточок: щось тверде в тканині.

Він хотів був скрикнути: дивіться! Та вже звільняв від полону червонястий кристал. Очі Ланка палали цікавістю разом з цим каменем, він потер його, щоб роздивитися краще. Тут варто б додати, для картинки, що смолоскипа він “дав потримати” вбитому виродяті, а сам присів майже в багно, щоб зайнятися лутінгом, але то таке.

Кристал спалахнув, засліплюючи на мить, Ланко зойкнув — і все минулося.

“Що там з тобою?” почувся голос Календули.

Він озирнувся. Лісодіва, що стояла до нього спиною, якраз розверталася, піднімаючи лука та шукаючи у пітьмі ворогів.

– Що там з тобою? – спитала вона.

– Я… не знаю, начебто все добре, – Ланко зблід, хоча цього ніхто й не міг побачити, але між нами, він таки зблід. Календула дивилася на нього, він на неї. Їх обличчя зближувалися, начебто вони не тут і не зараз, а в приязнішому місці й часі.

“Ти ж розумієш, це остання наша зустріч? Ми не будемо разом… ” пролунало звідкілясь. Хлопець зрозумів інше: хоча ще годину тому навіть найменшої такої думки в нього не було, але зараз він вже не міг забути струнку Календулу ані на подих, чи рух повік.

Він в неї закохався так, наче місяці пригод пов’язували їх.

Порожній бляклий кристал випав з руки в твань.

– Я? Ні, я ні. Нічого. Все. Здалося! Все добре! – ніяково розсміявся Ланко.

Коли чаклун скінчив медитацію, підземець підійшов до хлопця та простягнув йому мішка із залізяччям, видраним із озброєння виродят: шматочки металу, наконечники спистів та дріб’язок.

– Ось тобі. Коли наступного разу схочеш кидатися, візьми це, – пробурчав він. – Але дякую, бо ти таки гарно нас прикрив. Тож! Куди далі? Глибше в цю гілку, чи прикриємо дупи та сходимо оглянемо Торгівельну?

***Слово за читачами***

Сцена 2.4.

Ланко не міг второпати, що відбувається. Він дивився на Календулу. Вона його не помічала. Хлопець хотів щось сказати, змінити побачене майбутнє… Але відчуття невідворотності не полишало.

Та зароджувалося ще й інше. Він побачив, як виходить до вхідних грат, за ними вже глупа ніч й не горить навіть ліхтар вартового; далі щось затулило навіть це чорне тло ще чорнішими формами — виродята. Вони були між ним та виходом.

– А…агов. Всі?

– Га? – підземець підняв брові.

– Давайте перевіримо вихід зараз. В мене погане передчуття.

– Дивіться-дивіться, в нього погане передчуття, – пронизливо мавпуючи, мовив Тік. – Якщо повернемося до Торгівельного коридору, глянемо і так.

– А я за те, щоб просунутися далі під Іноземний квартал. Скоріше за все, там виходи з каналізації замкнені, та добре охороняються, тому виродятам нікуди буде діватися.

Календула вслухалася в звуки каналізації.[Покотилися кубики. Майстер похитав головою.] Ланко задивлявся на неї.

– Я нічого не чую, ані позаду, ані попереду.

За знаком Ґуґуга команда просунулася вглиб відрізку “іноземної” системи. Кожен їх крок у воді лунав хлюпанням і чваканням у склепінні. Призматікус не чаклував вогників, тому Ланко відповідально освітлював шлях смолоскипом. Однієї миті його мало не до смерті налякала тінь від діжки, яка скакнула за спину, коли хлопець повів рукою невдало. Наступної миті він вдивлявся у пітьму невеликого відрога: чи немає там засідки? Але відрог закінчувався сходами, які вели до чийогось підвалу, тому команда продовжувала поступ основним каналом. Через гратки в стелі було видно тільки небо та розкидані зорі. Вони все ще знаходилися майже за містом, після кількох годин тут. Чи менше? Чи трохи більше?

Хоча смолоскип був в Ланка, але це був пильний Ґуґуг, хто роздратовано сказав:

– Стіна.

Справді, шлях перегородила цегляна стіна.

– Кладка нова. Гляньте на стару ось по боках. Цій стіні не більше тижня.

– І нас не сповістили? Щось тут нечисте, – насупив кошлаті брови Тік.

Підземець прискіпливо оглядав та обмацував шви між цеглинами. Календула вартувала тил. Ланко так задивився на неї (а Майстер похитав головою над дайсом), що не помітив би, навіть якщо виродя б підкралося до нього та вкусило за дупу. Тому він також прогавив дещо, про що я не можу вам, таким чином, повідомити. Призматикус копнув хлопця під коліно та сказав присвітити біля стіни.

За чверть години пригодники виявили, що була ця перепона доволі суцільною та якісною.

– Можливо, виродята не встигли тут зайняти позицію, а люди побудували швиденько стіну? – промимрив магус.

– Не верзи дурниць. Її зводили неквапно.

– Але двері залишили з цього боку… – чаклун посмикав себе за бороду. Щоб можна було безкарно ходити навколо стіни? Що, як будинок над нами — це така собі таємна вихідна точка до каналізації, щоб тут… щось там, щось там?

Ланко відірвався від споглядання стінки та поглянув на Тіка.

– А що можна робити таємного під містом? Ще й так близько до виходу за мури?

– Тягати незаконний крам, – буркнув підземець. – Гадаю, нас винайняли зачистити виродят, які трохи охрініли та перешкоджають операціям. А не сказали, бо ми б тоді…

– Не бралися за цю роботу, не гідну пригодника? – вихопилося в Ланка.

– Заломили втричі більшу ціну, – докірливо подивився на нього Ґуґуг. – Це місто, малий, тут свої категорії гідності. Чесна праця до них входить, але нею так люблять користуватися, що краще пильнувати, щоб добре платили. Навіть за покриття нечесної праці чесною.

Тут Ланкові захотілося все кинути. Він хотів пригод, а не злочинної діяльності в смердючих стічних водах міста. “Заради такого можна було просто походити колами по відстійнику!”

Та він одразу зрозумів, що бреше собі. Пригода була. Окрім човгання в багні та лайні було відчуття загадки та імовірної зустрічі з такими невідомими в сільському бутті людьми, як контрабандисти, та ще й іноземні, скоріше за все!

А ще за хвилину він зрозумів, що зустріч ця називатиметься бійкою, тому вирішив, що краще б її не було.

– Підземелля повинне бути досить великим. Якщо ми підемо навпростець відносно входу, то там можуть бути інші переходи до Іноземного кварталу, – зауважив Тік.

– Якщо нам туди все ще треба, – різко відповіла Календула. – Я не хочу ризикувати дупкою заради того дріб’язку, за який нас винайняли…

Десь здивовано зойкнув Майстер, коли дайс зупинився та на ньому загорілося згори число “20”. В нотатках такого не було, і сюжет різко змінив напрям.

– Ходімо швидше до виходу, будемо волати, щоб нам відкрили, – почав підземець, – та підемо зранку торгува…

– До зброї! – крикнула лісодіва, але не одразу, а спочатку вистріливши кудись в морок, де її гострий зір раптом вихопив з суцільної чорноти відблиск випадкової зорі на списі виродятка. Заспівали стріли, Призматикус забурмотів закляття своєї Модивікованої Злої Кулі, за мить вона загуділа та поглинула трьох чи чотирьох ворогів вдалечині. Ланко витягнув мішечка із “шрапнеллю”, що йому спорудив підземець, але розумів, що зараз це без користі.

– Повільно… вперед, – буркнув Ґуґуг. І вони пішли, сіючи смерть за потреби та можливості. Доки не порівнялися із вхідним коридором.

– Йой, лишенько! – видихнув Ланко.

Між ними та гратами була жива стіна із кремезних виродят у шоломах з рогами та шпичаками.

***Дорогі читачі, я не встигаю так швидко вносити всі ваші цінні та цікаві зауваження, але пишу, тримаючи їх в голові. Тож спробуйте цього разу вигадати щось легше, якраз на наступну сцену битви. Наприклад, якою має бути тактична позиція чотирьох пригодників? Чи почує їх варта? Вирішуйте — інакше вирішать дайси***

Сцена 2.5.

[Покотилися, пристукуючи десь по незримому столі багатогранники.]

Виродята посунули уперед, огортаючи команду з флангів. Календула вистрілила, Тік злякано задкував, піднявши посоха як бойового дрина (нещодавнє закляття спорожнило його запас мани), Ланко спробував збурнути жменю шрапнелі в скупчення ворогів, але металевий брязкіт пояснив, що проти броньованих супротивників це не працює.

З усієї кумпанії тільки Ґуґуг почувався впевнено.

– Я готовий до смерті, якщо битва гідна, – прохрипів він крізь зчеплені зуби.

– Ті..ка…ємо… – пробелькотів чаклун.

– Відступ! – крикнула Календула, випускаючи стрілу в ближнього “покращеного” виродя. Вона позадкувала.

– Ні! Яма! – Ланко згадав, що в цьому місці було легко втопитися. І судячи з того, як сахнулася та зойкнула лучниця, вчасно.

– Агов! Що у вас там відбувається! – долинув голос вартових “знадвору”.

– Армія виродят в нас тут відбувається! Ми на таке не підписувалися! – загорлав підземець. – Піднімайте гарнізон!

Чи то його заклик подіяв, чи то сторожа не слухала далі слова “армія”, але обидва солдати накивали п’ятами — видно було мерехтіння їх смолоскипів, що віддалялися.

Видно через голови виродят, що насувалися крок за кроком.

– Вони закрили нас з боків, ми не вирвемося! – зауважив Ґуґуг.

– Пірнаймо у воду! Вони потонуть в колекторі через важку броню! – знайшовся Ланко.

– Тоді я теж, – буркнув підземець.

– Я не вмію плавати, – додав Тік.

– Краще загину, ніж мого волосся торкнеться цей слиз, – пхинькнула Календула.

– Ти це зараз серйозно? – здивувався підземець.

– Ні, але ж у вас є свої відмовки, треба й мені щось вигадати.

Тут вона розвернулася та врізала Ланкові по лобі! Від несподіванки хлопець впав у зеленкувату гидку воду, одразу відчуваючи глибину. Думка про пірнання зникла, коли він зрозумів, що буде плисти під водою та блювати водночас. Але хлопця вистачило на те, щоб прудко дістатися протилежного краю отвору. Вкритий гидотою, він вибрався на каміння та озирнувся: його нові друзі були в оточенні, лише двоє виродят, по одному з кожного боку, відділилися від загалу та побігли за ним. Скидалося на те, що пригодників хочуть взяти у полон.

“Як же хочеться назад на ферму…” тільки й подумав Ланко, як на вухо йому пронизливо скрикнули слово з незнайомої мови! Хлопець крутнувся, не зчувшись, як вихоплює кинджала, та вдарив навмання, зляканий.

Вдягнений в смішного шолома з пір’ям, рогами, гілками та ще якимось мотлохом, зіщулений чоловічок охнув та впав у воду під ноги Ланкові. Той злякано кинувся до пораненого на допомогу, аж зрозумів, що вколошкав шамана виродят. Доки його тіло сповнювало хвилююче відчуття отриманого досвіду, руки вже планомірно обшукували старого виродя.

– А ну, лапи прибрав! – долинуло з-за спини. Шальвір озирнувся ще раз: до нього прямували двоє із гострими списами та в залізних обладунках.

“Тут щось є!” – він дістав із торбочки на животі в шамана якісь кульки та пожбурив одну з них у ближнього виродя. Спалах полум’я! Розгублений та засліплений, піхотинець оступився та булькнув у калабаню. Обладунок дійсно потягнув його на дно, моторошний зойк перейшов у бурління води. [Трррр 16.] Другий злякався та побіг в сторону Іноземного кварталу.

Ланко випростався, став у зручну позицію, добре замахнувся — та почав кидати вибухові кульки через отвірк колектора. Він дуже не хотів зачепити друзів, але побачив, що цілитися не вміє, лише коли бомбочки в нього закінчилися.

Вибухи злилися в симфонію грому, зойки та ревіння виродят, “Дагаз-Гур” підземця, пронизливий жіночий крик страждання та розпачу — доповнили цю коротку виразну звукову хвилю. Вогонь розгорівся та затанцював — це спалахнув одяг на бійцях супротивника, і вони почали бігати, нажахані, навсібіч. У заграві було видно, що дві тіні, не схожі на виродят, тягнуть третю та відступають в напрямку Торгівельного кварталу, в незвідане. Ланко кинувся навколо колектора навздогін.

– Я тобі хочу подякувати, але водночас тебе тріснути, – сказав Ґуґуг, коли вони сховалися в якомусь відгалуженні. – Мало того, що Тік був розряджений, ти його ще й вирубив мало не в мінуса.

Календула поклала на мага руки, та від них розійшлося блакитне сяйво. Така зосереджена, що Ланко замилувався.

– Бовдур ти, а не шальвір, – промимрила вона. – Але врятував нас.

– Це метр Призматикус так кричав?

– Ага. Не заважай.

“Щось пригоди мені вже не дуже подобаються. Та з іншого боку, як не поважати самих пригодників?”

Ланко сів у морок та охопив коліна руками, доки Ґуґуг чатував, а лісодіва рятувала життя. Всі були на своєму місці, навіть Тік, що прийняв на себе ризики пригод.

“Всі, окрім мене.”

***В мене вже є приблизний план, дещо дійсно вирішили кубики, але що скажуть читачі щодо просування далі?***

Сцена 2.6.

– Я його вберегла від смерті, але приходитиме до тями він ще деякий час, – прошепотіла Календула. – Гадаю, зможемо його нести.

– Якось не так я уявляв наше просування, особливо з новачком, – промимрив Ґуґуг. – Та не все мусить бути бездоганно.

– Це не бездоганно, це жахіття, – прошипіла лісодіва. – Вони відрізали нам вихід. Їх набагато більше. Ми взяли цю роботу, щоб прокачати воїна, якого шукали в містечку. А це повноцінна місія, якщо не військова операція!

Ланко слухав їх та не міг підняти голову від сорому. Його мрії жорстко розбилися о реальність, про яку він і не міг знати ще вчора. Можливо, це було б виправданням. Але краще буде, коли вони звідси виберуться. Він не міг нічого вигадати, як не уявляв собі картинки своїх пригод, тож чекав на слово підземця.

– Треба відійти вглиб. Шукатимемо вихід через підвали. Так само як в “іноземців”, в “торгашів” мають бути підземні двері. Та спочатку треба відпочити. Призматікус має прийти до тями.

– А виродята не нападуть? Вони ондечки.

Воїн похитав головою.

– Стали табором. Не знаю, навіщо. В принципі, ми можемо почекати, доки нас звільнить звідси армія.

Недовіра в голосі його не втішала.

– Так, я вже бачу, як їм не начхати на чотирьох пригодників, – Календула пильнувала в обидва боки вздовж коридора.

“Чотирьох! Вона вважає мене пригодником!” зрадів Ланко. А потім згадав своє видіння. Хоча, можливо, майбутнє можна ще змінити?

Потягнувся час. Підземець, як ватажок, обмірковував план, хитаючи головою. Тік застогнав, приходячи до тями. Календула відклала лук, копнула Ланка, щоб став на варту, а сама ще раз поклала долоні приблизно на серце мага, щоб вилікувати.

– Я… я гаразд… що це було?

– Неважливо, – буркнув Ґуґуг. – Якась виродяцька вибухівка.

Ланко почервонів, хоча цього не було видно за відсутності будь-якого світла. А ще він зрозумів, що Календула переоцінила його здатності: вона могла бачити в такому середовищі, бо не була людиною. А от хлопцеві було все однаково, що дивитися в коридор, визираючи якийсь рух, чи дивитися в стіну.

Про переміщення ворога сповістив підземець, який теж бачив у темряві краще: з боку блокади до них сунуло троє чи четверо виродят. Скоріше за все, отих броньованих.

– Знімаємося з місця. Ланко, допоможи магові йти. Треба відходити кудись, а потім…

– Ясно, ти не вигадав ніякого плану, – Календула взяла Тіка під руки та посадила.

– В мене є план! – підхопився хлопець. – Відходьте, я відволічу виродят!

Його не встигли спинити, як Ланко кинувся, на ходу вигрібаючи жменю шрапнелі, просто на ворогів. Він не врахував, що у пітьмі не розрахує відстань, або швидкість зближення, тому, коли вже замахнувся кидати свої знаряди, раптом врізався у панцир. Пахнуло смородом, сильнішим за сморід каналізації, піднялася та опустилася важка рука — і хлопець впав у багно горілиць.

Більше він нічого не бачив.

***Навряд чи це — кінець історії, еге ж? Які ваші думки з цього приводу? Що мусив зробити шальвір Ланко, або ще хтось? Пишіть версії у коментарях — ми створюємо історію разом!***

Сцена 2.7.

Хлопець відкрив очі та спершу злякався, що осліп — навколо було темно. Кілька разів кліпнув. Перед ним мигтіли якісь черхи. Скоріше за все, “зірочки” від удару по голові броньованим кулаком.

Неподалік чулося якесь злісне хрипіння та човгання у воді.

“Точно, я в каналізації. Лежу у мокрому багні. Навколо жахливо темно. Що далі?”

Свиснула стріла, наконечник брязнув по металу, можливо, шолома. Жіночий голос вилаявся. Ланко сів, розуміючи, що ноги його вкриті помиями повністю. Відтак дійшов висновку, що десь там його друзів наздогнали виродята, яких він хотів затримати, відволікти.

Ще за мить усвідомлення, що за спиною в нього ще цілий табор загону виродят високого рівня, підштовхнуло його вгору, на рівні ноги. Ланко не бачив, де точиться сутичка, але чув поодинокий посвист тятиви та гарчання. Ось стріла пролетіла в нього над головою та вдарилася в стіну десь позад.

“Цікаво, що я почуваюся дедалі краще, хоча мене досить сильно вдарили.”

Торба із шрапнеллю була на місці. Хлопець підготував жменю та тихесенько почвалав до стіни. Він вже дечого навчився: не ходити у воді, коли є бічна бруківка, не бігти, хоч який би не був дорогий час, щоб не налетіти на ворогів, яких хочеш атакувати здаля — і не чекати на те, що переможуть без нього.

За кроком крок, Ланко йшов на хлюпання.

“Таке враження, що у воді лише самі виродята, бігають навмання туди-сюди. Мої друзі, певне, так само вибралися на каміння, щоб їх було не чутно. Але чому виродята не виходять на узбіччя?”

Скоро він отримав відповідь і на це питання: через грати у стелі підземеля пробивалося яке-неяке світло від місяця. Ось в ньому блиснув тьмяно метал шолома або наплічника — пройшов солдат війська стічної мережі. Ланко не став гаяти часу та жбурнув на блиск свої знаряди.

Брязкіт, здивоване ревіння, скипіла вода — та у смугах світла з’явилися обриси вояка, що розвернувся до нього. Хлопець закляк та повільно втиснувся в стіну, зливаючися з нею, пильнуючи, щоб не бути під граткою самому.

Пронизливо проспівала стріла, та з криком болю й розпачу броньована істота впала. Знов завирувала вода, але вже геть від Ланка. Шальвір зрозумів, що робити: ще раз кинув, не намагаючись поцілити. Він почав розрізняти обриси виродят в темряві — на ногах стояло ще двоє, і вони попрямували до нього знов.

Постріл! Викресало черхи з шолома, виродята не знали, куди бігти, один кинувся далі у пітьму, один до Ланка.

– Дагаз-Гур! – рознеслося під склепінням царства мороку і смороду, важко опустилася сокира, ще одне тіло впало у воду. Виродя, яке шукало хлопця, завмерло неподалік, видивляючись того у пітьмі. Його обриси трохи вимальовувалися на сріблястому тлі підсвіченого підземелля, чорний рогатий силует завмер.

[Шпоньк! Пробачте…] Вищання стріли обірвалося, коли ця темна фігура здригнулася.

“Він був добре вказаний не лише мені!”

Ланко і не думав, що так радітиме смерті. Але виродя явно не рухалося більше.

– Агов, шальвіре, це ти? – донісся голосний шепіт Ґуґуга.

– Так! – коротко відповів хлопець та вирушив вздовж стіни, озираючись, чи не стежать за ним інші виродята. Але згідно з його спостережень, розгалуження лишилося десь в ста кроках, і нема чого було боятися наразі.

Пітьму перемогло полум’я смолоскипа. Календула тримала лук напоготові, але опустила стрілу, коли побачила, хто суне до них з підземцем. Призматікус сидів, притулившись до стінки та якоїсь діжки.

– Ми вже думали, ти помер, – в голосі лісодіви відчувалася деяка тривога.

– Пощастило, – знизав плечима Ланко. Він нервово посмикав себе за амулет, отриманий в недавній битві. Той був теплий.

– Дивно. Ця штука нагрілася.

– А ну, – невисокий воїн підсунувся ближче та придивився у бурштиновому світлі вогню. – Це може бути амулет Зцілення. Дозволь?

Ланко віддав. Ґуґуг почепив артефакт на шию Тіка. Минуло кілька хвилин та маг бадьоро випростався.

– Ой, файно. А де ви взяли Амулет Регенерації?

– В нього, – підземець тицьнув пальцем в хлопа. – Ти ж йому й дав.

– Дивно. Мені воно ввижалося як “плюс до спритності”.

– Можливо, так і є, а заразом і регенерація.

– Тоді я мушу лишите це в себе. Ви ж не хочете ходити без мага?

– Агов, – втрутилася Календула. – Ти віддав хлопцеві це як винагороду. Йому вирішувати.

– Я певен, що він вирішить правильно, – заскреготав невдячний чаклун. Ланко не мав сил сперечатися та погодився. Лісодіва розчаровано зітхнула та зняла з руки браслета.

– На, тримай, оце +2 до спритності. Буде в тебе хоча б щось, шальвіре. Ти врятував життя цьому бундючному стариганові, бо своїм ДУРНУВАТИМ вчинком виграв нам час.

Раптом вона обійняла хлопця та прошепотіла:

– Більше так не роби, будь ласка.

Хоча Календула виглядала не набагато старшою за Ланка, але хлопець раптом зрозумів, що їй може бути всі триста років або більше, і оці “флюїди”, що він відчував, були скоріше енергетикою старшої сестри, аніж…

“Справді, чому я думаю про кохання? Вона пережила мого діда, напевне. Але ж така хороша… ”

Хлопець зітхнув та промимрив щось у відповідь.

– Отже, пропоную знайти інший вихід. Ми зараз у Торгівельному тунелі. Я бачу багато відрогів тут, район досить великий, повно готелів. Повно складів, комор, амбарів. Всі ці будинки мають підземні поверхи, через які викидається сміття та все, що гниє. Ми вийдемо через якийсь з них.

– Кинемо квест? – похнюпився Тік.

– Так. Це справа армії та варти, а не пригодників, – буркнув підземець. – Мені самому не подобається, але ти ж бачив, ми просто не виживемо. Тут не потрібні ніякі особливі навички пригодників, а скоріше, брутальна зачистка.

– Щось не складається. Гадаю, вони мусять знати про це давно, та зробили б це, – Календула стала дуже серйозною, хоча й намагалася витерти свої вишукані чоботи об камння після якогось багна.

Ґуґуг знизав плечима, підняв сокиру та вказав шлях вглиб тунелю замість слів. Пригодники вишикувалися щільно та пішли за ним. Ланко знов відчув себе потрібним, він слідкував за тилом, щоб їх не вистежили. А попереду відкривалася велична невизначеність.

***Отже, любі читачки та читачі! Обираючи з усіх можливостей, де нашим героям шукати вихід? Або їм краще посидіти та почекати ранку? Сподіватися на порятунок королівською гвардією, тощо? Що можуть знайти пригодники, нишпорячи під землею? Коментуйте або пишіть у приватні повідомлення!***

Не нуль

(графоманське фентезі, сповнене кліше й стереотипів, зате українською)

“Ключ та Одноріг” – золотаві літери назви корчми напів стерлися, але за обрисами ще читалися; втім, дбайливо намальовані символи не лишали сумнівів теж. Скидалося на те, що якраз зображення нещодавно підновили.

– Шчьош, якщо я хочу жити справжнім життям, я маю штовхнути ці двері та увійти, – промимрив сам до себе, не зводячи очей з ключа, молодик у пошарпаних старих лахах, – або розвернутися й чимчикувати назад на ринок, де на мене чекає дядько, щоб з мене посміятися.

Звісно ж, в обійсті Соняшенків пригодників не надто поважали. Як й в інших землеробських поселеннях. Але розуміли, що колись настане день, в який доведеться скористатися їх послугами: заплатити за винищення печерняків, повернути вкрадену корову, здобути артефакт Благословення Врожаю, тощо. Зарозумілість людей, які не хотіли щодня працювати на землі, дратувала чесних трударів. Єдине, що хоч якось змушувало миритися з існуванням пригодників — це ризик для життя, притаманний їх способу заробітку. За це їх зневажали ще більше (бо нормальні люди прагнуть стабільності та безпеки), й тихо раділи кожному загиблому десь пригоднику.

Такої ж думки був й дядько Влупан. Він відпустив небожа Ланка до корчми подвитися на пригодників, упевнений, що коли хлопець побачить їх, то перестане заздрити. Між нами, дорогі читачі, його б так само втішило, якби хлопець просто зник. Ні, ніхто б нічого не сказав, бо що може селянин вдіяти проти невідомих грабіжників, які перестріли дитину, яка загубилася в натовпі?

Сцена 1.1

Ланко ж взявся за дверну ручку, провів по ній великим пальцем, оцінюючи, як вона натерта сотнями рук, що беруться за неї щодня — на відміну від ручки до батьківської хати — та потягнув двері на себе. Скрип!

Він очікував на галас, музику й звуки бійки та битого скла. Але вдень корчма майже порожніла. Кілька торгівців з міста, либонь, за столами ближче до входу; сімейна пара містян, що зайшла пообідати та показати, що вони досить заможні, щоб не готувати вдома; самотній вартовий над мискою супу…

І в темному-темному дальньому кутку, звідки можна було оглядати усю залу, але ніхто б не міг почути розмови, сиділо троє озброєних людей.

“Істот”, виправився Ланко. Пригодники могли бути підземцями або лісолюдами, не тільки людьми міст та сел. Власне, бородань із великою сокирою та у візерунчатому шоломі і був підземцем, а висока жінка в зеленій хламиді поруч з ним — лісолюдкою.

Хлопець наблизився. Третій пригодник — дід у синьому чепці та того ж кольору мантії на плечах згори латаної “бригантини” — якраз був людиною, але, скоріше за все, чародієм.

– Вітаю, – трохи вклонився Ланко. – Ви, шановні, пригодники? Чи можу я вам стати у пригоді? Ой, у нагоді. Ой.

Трійця розреготалася.

– Ти не уявляєш, наскільки ти вчасно! – мовив підземець, руда борода якого була вишукано підстрижена ближче до підборіддя, але другим ярусом звисали тугі коси, які гойдалися, коли він говорив. – Ми саме збираємося вирушати до міської каналізації на полювання на почвар. Й нам потрібен…

– Четвертий побратим? – зойкнув Ланко.

– Стривай, – підняв руку підземець. – Так, четвертий нам потрібен. Бо ми втратили нашого святого воїна.

Всі вони зітхнули, а хлопець почервонів.

– Ми якраз чекаємо на когось, хто пішов би з нами, вміючи володіти мечем.Тобто, ти не підходиш, вибач. Проте нам би знадобився ще носій.

– Носій?!

– Ну, так. Тягати за нами знайдені скарби, доки ми б’ємося. За відсоток від їх вартості! А також трохи грошенят завдатку. Що скажеш на десять відсотків та півста монет?

Голова Ланка пішла обертом. На півста монет він міг би придбати нову сорочку або легерку, й не довелося б тиждень чи два гарувати на полі.

– Згоден!

“Як часто гинуть носії скарбів?” думка промайнула та згасла швидко, змінившись на зображення пагорбів золота та веж із прикрас, які чекали на нього в підземеллях.

– Тільки в мене буде одне прохання, – підняв вказівного пальця хлопець.

– Так, будь ласка, – мелодійно промовила лісолюдка.

– Давайте пройдемо крізь ринок, коли зберемося йти, я попереджу дядька, що я з вами.

Регіт був відповіддю, підземець ляскав долонею по столі.

– Звісно ж!

В чеканні минула година. Ланкові замовили обід та легкий сидр. Вони встигли перезнайомитися: воїн-підземець звався Ґуґуг, лісолюдка була цілителькою піснями на ім’я Календула, чародій відрекомендувався як метр Призматікус, “але можна просто Тік”.

– Час минає, мусимо зайти до заходу сонця, – буркотів підземець. – Навряд чи нам пощастить надибати ще одного гідного носія шаханя.

– Може, винаймемо отого вартового? – Тік кивнув на сусідній стіл, за яким солдат неспішно довершував третю миску супу.

– Він більше їсть, ніж вартує, – оксамитово мовила Календула.

– Краще, ніж нуль, – піджав губи чародій.

– Гаразд, беремо його. Але зі знижкою, – підсумував Ґуґуг.

Сцена 1.2

Три досвідчених пригодники, вартовий, підвищений до воїна та “носій” Ланко посунули до ринку. Доки ватага роззиралася, які їм можуть знадобитися наїдки та оснащення, хлопець побіг до ятки родича.

– Дядьку Влупане! Дядьку Влупане!! Я йду в пригоду!

– Жартуєш? – фермер набурмосився.

– Ні, справді. Ось завдаток, оно ті добродії мене винайняли носити речі.

– А, ну хоч не пригодником, й то гаразд. Далеко пригода?

– Тут, в місті, я так розумію.

“Або під ним…”

Землероб погладив кочани капусти задумливо.

– То забрати тебе завтра? Домовлюся з кимось, щоб завезли до обійстя. Приходь, як закінчиш, – цікавості в його голосі не чулося.

– Так, гадаю, так, – хлоп не міг уявити, скільки часу порібно на пригоду. “А що, як треба буде кілька днів? Не можу ж я про це сказати, все одно.”

Показна байдужість дядька, між тим, заповнила павзу в його сумнівах, й Ланко просто кивнув та побіг до своїх винаймачів.

– Ковбаси, сир…

– Як ви, підземці, це їсте? Феее…

Великі обсяги провіанту, що пакувалися в мішки, змусили Ланка замислитися, а чи він потягне це все нести.

– А ми ж… не на кілька днів донизу?

– Хтозна, – буркнув Ґуґуг. – Аби не на тиждень.

Ланко підстрибнув.

– Я не думав, що може бути аж так довго! Сказав своїм, що на день…

“Що я белькочу? Пригода — це коли все не за розміреним плином життя. Зараз вони просто відмовляться.”

– Не переймайся, за день маємо скінчити, – тоном добренького дідуся промовив Тік. – Принаймні, вийдемо подихати повітрям. Але провізії беремо завжди дня на три, як йдемо на один, бо…

– Все буде добре! – заспокійливо обірвала його лісолюдка.

Ярмарок кипів: продавалося й купувалося все, без чого не могли обійтися містяни, але самі не могли зробити. Нічого з цього не було потрібне пригодникам, хоч як би не сував свого коротенького носа підземець у ту чи іншу ятку, хоч як би не крутив своїм довжелезним носом чародій, довготелесий, високий, як вежа над натовпом.

– Мотузок купимо?

– В нас є.

– Вони старі, а ти просто скнара, Ґуґуже.

– Гаразд, вогнеперде, візьмі нову. Одну! Тридцять ступнів довжини.

Вони дісталися краєчку ярмарка та завітали до бронника на розі площі. Півгодини переривали крам, щоб врешті решт захистити Ланка бодай благенькою шкірянкою. А от зброю носієві не купували: підземець порився у величезній торбі, яку називав словом своєї мови “інвентар”, що означало “бездонний міх” та видав кинджала хлопові.

– Краще, ніж нуль, – сповістив він при цьому. Посеред блиску деталей латних обладунків, візерунчастих лускатих халатів далекого Сходу, гостроверхих шоломів, Ланко почувався трохи обділеним у “пригоді”. Але все ще попереду.

Сцена 1.3

Вартовий почав сумувати, коли команда підійшла до входу до каналізації. Перекинувся парою слів з колегою, який відкривав грати. Ентузіазму йому явно бракувало.

Хлопчик з ферми спостерігав, як іржава конструкція рухається, поволі відчиняючи вхід до нового життя. Хтось сказав би, що воно смерділо. Для Ланка гірше за відстійник їхнього обійстя не було, тож він вперше в житті відчув себе готовим заздалегідь до чогось нового.

“Цікаво, скільки ще речей я направді вмію, не відаючи про це?”

Грати грюкнули, стаючи на місце вгорі. Міський солдат зітхнув, взяв смолоскипа в лівицю та сміливо увійшов у пітьму вхідної частини. За кілька кроків він спинився, роззираючись трохи та поводячи вогнем перед собою.

– А що ми, в натурі, шукаємо? – спитав він хрипко.

– Чудовиськ, – буркнув підземець, виходячи наперед. – Викорінивши яких, ми надамо допуск робітникам управи трохи почистити тут все.

– А потім?

– Потім ми зможемо піти далі, якщо буде потреба, – монотонно промимрив чародій. Лісолюдка підготувала лук та стрілу, просуваючись крок за кроком за усіма. Ланко відчув крижану хвилю остраху на спині та рушив останнім. Його відповідальністю був лантух із їжею наразі.

Вони заглибилися у викладений червонястою цеглою тунель на півста ступнів, коли дісталися підтопленої ділянки, яка розходилася в три сторони.

– Бісові діти, навіть мапи не мали, – тихо сварився Ґуґуг. – Овва, що це?

Він підійшов до стіни, підманюючи воїна рукою, щоб той присвітив смолоскипом.

– Руни мого народу! Кажуть, що збудовано Дабдером Вправним у… якомусь році. Стерлося. А ще тут є схема напрямків… По кварталах.

– Величенька каналізація, якщо так, – Тік теж подивився на руни. Ланко зчудовано споглядав обох. – Нам не казали обсяги, певне, щоб ми не вимагали багато грошей.

– Нічого не хочу знати! – підземець майже скрикнув. – Ми виб’ємо кількох потвор з найближчих тунелей, складемо часткову мапу, й повернемося за роз’ясненнями від бургомістра. Ланку, ходи сюди! Ти малюватимеш мапу. Щоб ми не заблукали.

– Я так дивлюся, це все затягнеться, – промимрив вояк, імені якого ніхто не спитав чи не запам’ятав. – А мені додому хочеться вже.

– В нас всіх є певний обов’язок, – суворо сказала Календула. – Ти в будь-якому разі сторож цього містечка. Те, що ваші люди не смакують спускатися в ці лабіринти, не означає,що ви не повинні…

Воїн скривився.

– Я не вчу тебе житті в твоєму лісі, а ти не вчи мене життю в моєму місті. Я не вірю, що тут є якісь…

– Виродята! – закричав підземець, вимахуючи сокирою у вогкому повітрі. До них бігло двоє зеленкуватого кольору людиноподібних чудиків, озброєних короткими списами. Спочатку ближній на бігу намагався пхнути своєю зброєю Ґуґуга, але мало не втратив її під вимахом сокири! Другий не став підходити, але жбурнув списа, доволі мітко, поціливши у нагрудний щиток солдата, який не встиг й підняти свого меча.

– Помри! – скрикнула лісодіва та хутко натягнула тятиву й випустила стрілу у виродя, яке дістававало запасного списа. Ланко згадав, що вона мала бути цілителькою, але, певне, деякий хист стрільби мали всі лісолюди.

І, на диво, виродя померло, пробите стрілою. Календула вихопила іншу. Жахнула блискавка з пальців чародія, друге виродя впало.

– Знаєте, ви всі, звісно, вправні пригодники, але я так бачу, що впораєтеся краще й без мене. Тримай, малий, – солдат тицьнув хлопцеві смолоскипа та дременув назад, до виходу.

– Ось, маєш, – зітхнув чародій. – Що, повертаємося?

– Зарано. Вітаю, Ланку, тебе підвищено до воїна першого рівня, – глухо промовив підземець.

– Що… що це значить? – розгублений Ланко не знав, чи не час наздоганяти солдата.

– Те, що ти краще, ніж нуль, – поклав йому руку на плече чародій.