Featured

Пригодник, гл. 1

Не нуль

(графоманське фентезі, сповнене кліше й стереотипів, зате українською)

“Ключ та Одноріг” – золотаві літери назви корчми напів стерлися, але за обрисами ще читалися; втім, дбайливо намальовані символи не лишали сумнівів теж. Скидалося на те, що якраз зображення нещодавно підновили.

– Шчьош, якщо я хочу жити справжнім життям, я маю штовхнути ці двері та увійти, – промимрив сам до себе, не зводячи очей з ключа, молодик у пошарпаних старих лахах, – або розвернутися й чимчикувати назад на ринок, де на мене чекає дядько, щоб з мене посміятися.

Звісно ж, в обійсті Соняшенків пригодників не надто поважали. Як й в інших землеробських поселеннях. Але розуміли, що колись настане день, в який доведеться скористатися їх послугами: заплатити за винищення печерняків, повернути вкрадену корову, здобути артефакт Благословення Врожаю, тощо. Зарозумілість людей, які не хотіли щодня працювати на землі, дратувала чесних трударів. Єдине, що хоч якось змушувало миритися з існуванням пригодників — це ризик для життя, притаманний їх способу заробітку. За це їх зневажали ще більше (бо нормальні люди прагнуть стабільності та безпеки), й тихо раділи кожному загиблому десь пригоднику.

Такої ж думки був й дядько Влупан. Він відпустив небожа Ланка до корчми подвитися на пригодників, упевнений, що коли хлопець побачить їх, то перестане заздрити. Між нами, дорогі читачі, його б так само втішило, якби хлопець просто зник. Ні, ніхто б нічого не сказав, бо що може селянин вдіяти проти невідомих грабіжників, які перестріли дитину, яка загубилася в натовпі?

Сцена 1.1

Ланко ж взявся за дверну ручку, провів по ній великим пальцем, оцінюючи, як вона натерта сотнями рук, що беруться за неї щодня — на відміну від ручки до батьківської хати — та потягнув двері на себе. Скрип!

Він очікував на галас, музику й звуки бійки та битого скла. Але вдень корчма майже порожніла. Кілька торгівців з міста, либонь, за столами ближче до входу; сімейна пара містян, що зайшла пообідати та показати, що вони досить заможні, щоб не готувати вдома; самотній вартовий над мискою супу…

І в темному-темному дальньому кутку, звідки можна було оглядати усю залу, але ніхто б не міг почути розмови, сиділо троє озброєних людей.

“Істот”, виправився Ланко. Пригодники могли бути підземцями або лісолюдами, не тільки людьми міст та сел. Власне, бородань із великою сокирою та у візерунчатому шоломі і був підземцем, а висока жінка в зеленій хламиді поруч з ним — лісолюдкою.

Хлопець наблизився. Третій пригодник — дід у синьому чепці та того ж кольору мантії на плечах згори латаної “бригантини” — якраз був людиною, але, скоріше за все, чародієм.

– Вітаю, – трохи вклонився Ланко. – Ви, шановні, пригодники? Чи можу я вам стати у пригоді? Ой, у нагоді. Ой.

Трійця розреготалася.

– Ти не уявляєш, наскільки ти вчасно! – мовив підземець, руда борода якого була вишукано підстрижена ближче до підборіддя, але другим ярусом звисали тугі коси, які гойдалися, коли він говорив. – Ми саме збираємося вирушати до міської каналізації на полювання на почвар. Й нам потрібен…

– Четвертий побратим? – зойкнув Ланко.

– Стривай, – підняв руку підземець. – Так, четвертий нам потрібен. Бо ми втратили нашого святого воїна.

Всі вони зітхнули, а хлопець почервонів.

– Ми якраз чекаємо на когось, хто пішов би з нами, вміючи володіти мечем.Тобто, ти не підходиш, вибач. Проте нам би знадобився ще носій.

– Носій?!

– Ну, так. Тягати за нами знайдені скарби, доки ми б’ємося. За відсоток від їх вартості! А також трохи грошенят завдатку. Що скажеш на десять відсотків та півста монет?

Голова Ланка пішла обертом. На півста монет він міг би придбати нову сорочку або легерку, й не довелося б тиждень чи два гарувати на полі.

– Згоден!

“Як часто гинуть носії скарбів?” думка промайнула та згасла швидко, змінившись на зображення пагорбів золота та веж із прикрас, які чекали на нього в підземеллях.

– Тільки в мене буде одне прохання, – підняв вказівного пальця хлопець.

– Так, будь ласка, – мелодійно промовила лісолюдка.

– Давайте пройдемо крізь ринок, коли зберемося йти, я попереджу дядька, що я з вами.

Регіт був відповіддю, підземець ляскав долонею по столі.

– Звісно ж!

В чеканні минула година. Ланкові замовили обід та легкий сидр. Вони встигли перезнайомитися: воїн-підземець звався Ґуґуг, лісолюдка була цілителькою піснями на ім’я Календула, чародій відрекомендувався як метр Призматікус, “але можна просто Тік”.

– Час минає, мусимо зайти до заходу сонця, – буркотів підземець. – Навряд чи нам пощастить надибати ще одного гідного носія шаханя.

– Може, винаймемо отого вартового? – Тік кивнув на сусідній стіл, за яким солдат неспішно довершував третю миску супу.

– Він більше їсть, ніж вартує, – оксамитово мовила Календула.

– Краще, ніж нуль, – піджав губи чародій.

– Гаразд, беремо його. Але зі знижкою, – підсумував Ґуґуг.

Сцена 1.2

Три досвідчених пригодники, вартовий, підвищений до воїна та “носій” Ланко посунули до ринку. Доки ватага роззиралася, які їм можуть знадобитися наїдки та оснащення, хлопець побіг до ятки родича.

– Дядьку Влупане! Дядьку Влупане!! Я йду в пригоду!

– Жартуєш? – фермер набурмосився.

– Ні, справді. Ось завдаток, оно ті добродії мене винайняли носити речі.

– А, ну хоч не пригодником, й то гаразд. Далеко пригода?

– Тут, в місті, я так розумію.

“Або під ним…”

Землероб погладив кочани капусти задумливо.

– То забрати тебе завтра? Домовлюся з кимось, щоб завезли до обійстя. Приходь, як закінчиш, – цікавості в його голосі не чулося.

– Так, гадаю, так, – хлоп не міг уявити, скільки часу порібно на пригоду. “А що, як треба буде кілька днів? Не можу ж я про це сказати, все одно.”

Показна байдужість дядька, між тим, заповнила павзу в його сумнівах, й Ланко просто кивнув та побіг до своїх винаймачів.

– Ковбаси, сир…

– Як ви, підземці, це їсте? Феее…

Великі обсяги провіанту, що пакувалися в мішки, змусили Ланка замислитися, а чи він потягне це все нести.

– А ми ж… не на кілька днів донизу?

– Хтозна, – буркнув Ґуґуг. – Аби не на тиждень.

Ланко підстрибнув.

– Я не думав, що може бути аж так довго! Сказав своїм, що на день…

“Що я белькочу? Пригода — це коли все не за розміреним плином життя. Зараз вони просто відмовляться.”

– Не переймайся, за день маємо скінчити, – тоном добренького дідуся промовив Тік. – Принаймні, вийдемо подихати повітрям. Але провізії беремо завжди дня на три, як йдемо на один, бо…

– Все буде добре! – заспокійливо обірвала його лісолюдка.

Ярмарок кипів: продавалося й купувалося все, без чого не могли обійтися містяни, але самі не могли зробити. Нічого з цього не було потрібне пригодникам, хоч як би не сував свого коротенького носа підземець у ту чи іншу ятку, хоч як би не крутив своїм довжелезним носом чародій, довготелесий, високий, як вежа над натовпом.

– Мотузок купимо?

– В нас є.

– Вони старі, а ти просто скнара, Ґуґуже.

– Гаразд, вогнеперде, візьмі нову. Одну! Тридцять ступнів довжини.

Вони дісталися краєчку ярмарка та завітали до бронника на розі площі. Півгодини переривали крам, щоб врешті решт захистити Ланка бодай благенькою шкірянкою. А от зброю носієві не купували: підземець порився у величезній торбі, яку називав словом своєї мови “інвентар”, що означало “бездонний міх” та видав кинджала хлопові.

– Краще, ніж нуль, – сповістив він при цьому. Посеред блиску деталей латних обладунків, візерунчастих лускатих халатів далекого Сходу, гостроверхих шоломів, Ланко почувався трохи обділеним у “пригоді”. Але все ще попереду.

Сцена 1.3

Вартовий почав сумувати, коли команда підійшла до входу до каналізації. Перекинувся парою слів з колегою, який відкривав грати. Ентузіазму йому явно бракувало.

Хлопчик з ферми спостерігав, як іржава конструкція рухається, поволі відчиняючи вхід до нового життя. Хтось сказав би, що воно смерділо. Для Ланка гірше за відстійник їхнього обійстя не було, тож він вперше в житті відчув себе готовим заздалегідь до чогось нового.

“Цікаво, скільки ще речей я направді вмію, не відаючи про це?”

Грати грюкнули, стаючи на місце вгорі. Міський солдат зітхнув, взяв смолоскипа в лівицю та сміливо увійшов у пітьму вхідної частини. За кілька кроків він спинився, роззираючись трохи та поводячи вогнем перед собою.

– А що ми, в натурі, шукаємо? – спитав він хрипко.

– Чудовиськ, – буркнув підземець, виходячи наперед. – Викорінивши яких, ми надамо допуск робітникам управи трохи почистити тут все.

– А потім?

– Потім ми зможемо піти далі, якщо буде потреба, – монотонно промимрив чародій. Лісолюдка підготувала лук та стрілу, просуваючись крок за кроком за усіма. Ланко відчув крижану хвилю остраху на спині та рушив останнім. Його відповідальністю був лантух із їжею наразі.

Вони заглибилися у викладений червонястою цеглою тунель на півста ступнів, коли дісталися підтопленої ділянки, яка розходилася в три сторони.

– Бісові діти, навіть мапи не мали, – тихо сварився Ґуґуг. – Овва, що це?

Він підійшов до стіни, підманюючи воїна рукою, щоб той присвітив смолоскипом.

– Руни мого народу! Кажуть, що збудовано Дабдером Вправним у… якомусь році. Стерлося. А ще тут є схема напрямків… По кварталах.

– Величенька каналізація, якщо так, – Тік теж подивився на руни. Ланко зчудовано споглядав обох. – Нам не казали обсяги, певне, щоб ми не вимагали багато грошей.

– Нічого не хочу знати! – підземець майже скрикнув. – Ми виб’ємо кількох потвор з найближчих тунелей, складемо часткову мапу, й повернемося за роз’ясненнями від бургомістра. Ланку, ходи сюди! Ти малюватимеш мапу. Щоб ми не заблукали.

– Я так дивлюся, це все затягнеться, – промимрив вояк, імені якого ніхто не спитав чи не запам’ятав. – А мені додому хочеться вже.

– В нас всіх є певний обов’язок, – суворо сказала Календула. – Ти в будь-якому разі сторож цього містечка. Те, що ваші люди не смакують спускатися в ці лабіринти, не означає,що ви не повинні…

Воїн скривився.

– Я не вчу тебе житті в твоєму лісі, а ти не вчи мене життю в моєму місті. Я не вірю, що тут є якісь…

– Виродята! – закричав підземець, вимахуючи сокирою у вогкому повітрі. До них бігло двоє зеленкуватого кольору людиноподібних чудиків, озброєних короткими списами. Спочатку ближній на бігу намагався пхнути своєю зброєю Ґуґуга, але мало не втратив її під вимахом сокири! Другий не став підходити, але жбурнув списа, доволі мітко, поціливши у нагрудний щиток солдата, який не встиг й підняти свого меча.

– Помри! – скрикнула лісодіва та хутко натягнула тятиву й випустила стрілу у виродя, яке дістававало запасного списа. Ланко згадав, що вона мала бути цілителькою, але, певне, деякий хист стрільби мали всі лісолюди.

І, на диво, виродя померло, пробите стрілою. Календула вихопила іншу. Жахнула блискавка з пальців чародія, друге виродя впало.

– Знаєте, ви всі, звісно, вправні пригодники, але я так бачу, що впораєтеся краще й без мене. Тримай, малий, – солдат тицьнув хлопцеві смолоскипа та дременув назад, до виходу.

– Ось, маєш, – зітхнув чародій. – Що, повертаємося?

– Зарано. Вітаю, Ланку, тебе підвищено до воїна першого рівня, – глухо промовив підземець.

– Що… що це значить? – розгублений Ланко не знав, чи не час наздоганяти солдата.

– Те, що ти краще, ніж нуль, – поклав йому руку на плече чародій.

Я не вмію вести блог

Для цього потрібна височенна доля концентрації, якої в мене, вочевидь, немає. А ще виносить мозок потреба все щоразу кудись репостити, позначати, думати, як працюють десять сайтів, на які треба щось там щось там.

Але буду рухатися поступово. Читайте твори! Буде більше.

Зараз працюю над виданням “Пригодника”, тому видалив його тут.

ЯК ПОЧАТИ ЧИТАТИ (ЧИ ПИСАТИ) ФЕНТЕЗІ

Фентезі давно стало популярним способом втекти від реальності, схожим на відпуску в теплих краях, часто більш досяжним, але емоційно не менш сповнюючим. За ескапізм цей жанр часто критикують, але від якої реальності люди тікають? Технологічні досягнення, сучасні розваги, іноземні подорожі, курорти з пляжами чи спортом, прогулянки старовинними містами, все те, що вабить багатьох людей, частку лишає байдужою, бо не розповідає певну історію, не насичує потрібними переживаннями, динамікою пригод, візуально не приваблює.
Що ж дає фентезі, згідно моїх спостережень, чому в ньому варто шукати розраду, натхення – чи можливість викласти власні думки:

  1. ЦІЛІСНЕ ДЖЕРЕЛО. Наш світ створено зусиллями мільярдів людей, тому він не має єдиної осяжної картинки, яку легко вмістити в голові, на відміну від книжкових фантастичних світів, які походять від одного автора, або невеликого колективу. Відчуття однієї людини за всім – як відчуття живого оповідача. Навіть коли людей двоє-троє.
  2. ІНШЕ БАЧЕННЯ. Візуальна естетика (уявна чи намальована) вабить мандрівника вигаданим світом в першу чергу. Вона може базуватися на історичних стилях, наприклад, античному чи середньовічному, овіяних ореолом як романтики так і жорстоких пристрастей, але робить кілька кроків далі, в неможливе. Неможливість зустріти бажану насолоду очей (або уяви) в нашому світі є визначним фактором. Естетика проявляється також в культурі місцевих народів або так званих рас (бо в світах фентезі, скоріше за все, живуть не тільки люди, а й інші розумні, гумандоїдні чи ні, істоти), передає підкреслено та барвисто те, чим вони живуть.
  3. МАГІЯ ТА ДИВА. Незбагенні сили та енергії, природні чи понадприродні, потойбічні – принаймні присутні у вигаданому світі. Неможлива флора та фауна, чарівні істоти, починаючи від міфологічних драконів, грифонів, пегасів, мінотаврів та (не) закінчуючи гіпогрифами, драйдерами, споглядачами – те, з чим герої стикаються спершу в подиві, а відтак в бою (інколи ще бувають чарівні помічники). Закони магії варіюються від педантично прописаних систем до “воно просто працює, в мене дар”; боги та демони бувають добрі, злі, щедрі чи примхливі – герої можуть не чекати від них милості, а й кидати їм виклик.
  4. НЕЗВИЧНИЙ ПРОСТІР. Фентезі пропонує те, чого не знайти в мегаполісі: або пересування героїв величезними мапами, довжелезними шляхами, часто-густо неторованими, на тлі природи та крізь неї – або у тісних та вогких підземеллях (і драконах – жартую). Природа, як згадано вище, часто насичена, дика, первозданна, можливо, навіть екзотична, гіпертрофована. В підземеллях світяться рослини, мох, гриби, і велетенські павуки намагаються вбити. На рівнинах та пагорбах, серед руїн стародавніх храмів та палаців, є місце, де зійтися арміям найкращих воїнів кількох держав.
  5. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПАМФЛЕТ. Уявні світи майже завжди використовують для передачи поглядів авторів. Із відкиданням зайвих конотацій звичної нам Землі фентезі дозволяє передати якусь думку в новому світлі, загострити на ній увагу; етичні дилеми, рафіновані питання Добра та Зла краще розглядати на виразно оформлених абстракціях. Корені символізму фентезі сягають не лише лицарських балад, а й месопотамського епосу, бо завжди людину хвилює не лише, що добре чи погано для неї, а й глобальний стан речей в цьому дуалізмі.
  6. ЕПІЧНІСТЬ. Цей критерій витікає з перелічених вище: фентезі личить розмах. Роздоли чи глибини незвіданого замість сучасного побуту та міської монотонності. Битви, що вирішують долю світу, перемогу добра над злом, або відчуття підвищеної важливості однієї персони та її природної сили меча чи магії – проти неймовірних ворогів та обставин. Потужна магія замість громіздкої технології, але не завжди, бо щойно ми вийшли за межу нашого світу і створили вигадку, вже можна казати про технофентезі.

ВИСНОВОК. Отже, ми говоримо про підкоп під власну ментальну реальність, яким можна втекти з неї чи обвалити її, простір для обмірковування нового.
Звісно, що вже багато знаних (не те, що я) авторів висловилося на цю тему переді мною, їх погляди я розгляну в наступних дописах.

Герої Жадібності та Жорстокості ІІІ

День 1. Хто ми є?

“Ми ще не висадилися на березі Еротії та я вже бачу спалені фортеці та вежі магів. Зі мною лише вірні мечоносці, лучники, вдягнені як Робін Гуд, та кіннота…” записала в своєму сувої-щоденнику королева Катерина Залізномайтки та втратила думку, почувши, як цокають підкови поперек палуби, скрегіт судна, яке гойдають хвилі, та зойк і шубовсть вершника.

  • Дегенерати проклятущі, не можуть спішитися навіть на довбаному кораблі! – прошипіла Її Величність та облишила перо. Нарід потребував звернення лідерки, тож, поправивиши масивний обладунок на плечах та виправивши броньоване спіднє, що впилося в оголену сідницю, монархиня вийшла з каюти.
    Всі заклякли в своїх гексагонах. Лицарі під прикриттям заборол оглядали засмаглі стегна над броньованими ботфортами, від яких королева ризикувала поранитися більше, ніж від лап чорного дракона.
  • Мої хоробрі підданці, нас небагато, тож ми мусимо шукати союзників серед магів Еротії.
  • А в них є жінки? – спитала чарівниця Гем.
  • Майже нема, – замислилася Катерина та почала ходити вздовж і впоперек палуби.
  • Ну, гадаю, проблем переконати їх не буде, – пирскнула Гем.
    Схвальний брязкіт шоломів.
  • Отже, мої безстрашні воїни, зараз ми торкнемося землі, на якій…
  • Буде розкидано багато ресурсів? – зраділо крикнув сер Крістіан. – Які можна збирати з таким дрррінь!
  • І це теж, ну, лицарю, зберіться.
  • Ааа! – випав за борт ще один вершник. Катерина закрила обличчя броньованою долонею.
  • Я зрозуміла, – вона відвернулася від носіїв мечів, луків та списів, драматично сперлася на борт, вдивляючися в обрій, де палали вежі магічного міста, і трохи стала навшпиньки. Мовчанка запанувала так хутко, наче хтось начаклував “вбух”.
    Пронизливо розреготалася Гем.
  • Тепер, коли вся ваша увага прикута до мене, слухайте та запам’ятовуйте. Еротія набагато магічніша за Ємврот. Там повно драконів та бозна чого. Але є грифони моєї родини. І, як кажуть, янголи… – замріяно закінчила вона. – Ми, воїни світла, мусимо їти його шляхом. Тож зберіться докупи. Шикуйсь!
    Коли вона обернулася, на палубі стояли як один, [36] списоносців, [23] лучники, [12] хрестоносців, [6] кавалерів, а також Гем та сер Крістіан.
  • Чудово, так ви ще й менше місця займаєте. Що ми робимо, коли бачимо демонів?
  • Колемо! – в один голос промовив [36] списоносців. “Стріляємо!”, “Рубаємо!”, “Зносимо!” – були відповіді.
  • А гоблінів? – так само, одностайно.
  • А ельфів? – раптом видала Гем, зітхаючи. Ритм збився, всі запнулися.
  • Якщо вони за нас, то дружимо, – спокійно зауважила Катерина. – А якщо ні?
  • Колемо-Стріляємо-Рубаємо-Зносимо! – виголосили чотири юніти.
  • ААА! – закричав хтось з лучників і цифра стала [22].
  • І збираємо ресурси! Як колись на Сорпігальщині! – зрадів сер Крістіан. – Лісопилки, там є лісопилки?
  • Є, – буркнула королева.
  • І копальні руди?
  • Є.
  • І кришталеві ша…
  • Є, ВСЕ Є, ДОСИТЬ ВЖЕ! Ми не просто якісь там волоцюги, ми Герої Меча та Магії!
  • Гребущості та геноциду, тоді вже, або нехай, Жадібності та Жорстокості, – промимрила Гем.
  • Відішлю до ельфів домовлятися за альянс, – насупилася королева.
  • І поїду! – тупнула ніжкою чарівниця. – Все одно у вас чародії старі задроти! Бу-бу-бу, закляття Армагедону, бу-бу-бу…
    В цей час корабель причалив, але на березі на них вже чекали розбійники та пірати.
  • А людей ми теж, того? – спитав [38] списоносців. – Якісь вони, як на мене, вправні.
  • Вони не за нас, вперед! – кинулася в бій Катерина, і захід сонця золотив її обладунок та сідниці. – За славу!
  • За купки кришталів та сірки, за казанки ртуті! – витягнув меча сер Крістіан.
  • За екологію, – зціпила зуби Гем та вдарила блискавкою.

ТАК ПОЧИНАЛАСЯ САГА…

МЕНЕ НЕ ЗЛАМАТИ

Хочеться сказати вам щось життєствердне, а не зрадне. Припиняйти читати український негативізм без висновків для себе: ось це можна виправити. І одразу питайте: як? з ким?

Головне – з ким? Самотні вовки можуть тільки постити мемчики про “вчєра севодня в спіну нож значіт в лєс”, а задачі вирішують команди. Якщо ви злякані, значить, ви самотні.

Вирішіть це. Знайдіть когось для розмови, обережно. Я розумію, довбойобів повно в інтернеті, почніть із друзів. Закрийте звичні джерела, з яких ллється зрада, відкрийте нові. З новою зрадою, ой, тьху, без неї. Поставте собі за мету “МЕНЕ НЕ ЗЛАМАТИ”.

Кладовище сенсів

Я цілковито щиро вважаю Фейсбук кладовищем сенсів. Вони створюються вже давно не тут, а у відео просторі, скажімо, і приходять сюди вмирати в бульбашках людей, що досі спираються на звичні знання. Я взагалі не знаю, чи тут можна когось молодшого за 25 років знайти, хто б реально користувався і щось тут для себе важливого мав.

Ясно, що особливий тип експертів та аудиторії впевнені, що саме тут Палата Лордів, де відбуваються розважливі дебати та запальні дискусії про головне, і звідси вони керують світом, не привертаючи уваги санітарів.

Але в тому ж ТікТоку, який вочевидь китайський та використовується для циркуляції даних та переробки їх на пропаганду, я б назвав непопулярним відео, в якого 10 тисяч сердечок, не переглядів, а сердечок. Середнє популярне відео там має тисяч 50-100, а то й всі 200-300 тис сердечок, охоплюючи мільйони переглядів. І це я не про “поріж воду з-під крану ножицями”, а про відео з соціально-політичними сенсами. Вони коротко доносять якусь емоційну суть та викарбовують слід в психіці глядачів, крапля за краплею.

Доки володарі думок пишуть товстелезні книжки та сподіваються заманити чи змусити їх прочитати та зрозуміти думку. До речі, тік-ток та ріл – це вже давно не про 3-15 секунд, там можна записувати відео від хвилини до 10 хв, розкриваючи тему у класичному форматі. Але ці відео важче підняти, та для них потрібен розірів мемічними відосиками. То все теорія, на практиці це все якийсь рендомайз, керований КПК, скоріше за все (якщо ми про тікток). Менше з тим, в тому ж інстаграми можна знайти за тегами дуже популярні відео, де обговорюються важливі соціальні речі. Ну от зокрема, всякі там права людини, які на фейсбуку всіх дивують, звідки вони раптом беруться? це вони тут раптом, а в сучасному світі ними дихають. Ясно, що можна пробувати побудувати мережу дискових телефонів та ними передзвонюватися, щоб зберегти інтелектуальну першість – але я так відчуваю, що це не спрацює.

Відео контент давно споживається, просто набув іншої форми, і так воно є і буде. Що робити? Долучатися.

Реіндустріалізація України (та Заходу?)

Шановний друг спитав, чому Іран може робить балалайкамопеди, а ми ні. Відповідає знаток зварник Валєра, який то все трохи бачив зсередини (4 роки в оборонці), і все прокляв мільйон разів.

Ситуація складна. Але найперший пункт – це “усвідомлення важливості”. Іран в стані джихаду, тому робити зброю для них це почесно та священно. Україна 30 років жила за принципом “інженери, науковці та робітники ручної праці то невдахи, яким мало платять, тому нехай їм і далі платять мало, а я все куплю за кордоном”. Закордон був, зокрема раша та чіна.
Тобто без усвідомлення того, що інженер не повинен працювати на зп меншу від програміста на приблизно аналогічних посадах, можна не починати. І що робітники не мають сповзати з заводів у шарашки, бо в шарашках є гроші за тюнінг автівок, а на заводах є дуля з маком.

Якщо вам хочеться відкрити рота та почати “та ну, єто же ж, єто ж как же ж, це ж стільки не коштує”, просто підіть нахуй і не повертайтеся. Тоді теж шанси на власне збройне виробництво зростуть.

тут має бути складна розгалужена схема того, скільки спеціалістів яких галузей ми маємо підключити, щоб виготовити один єбучий бойок для міномета, не те, що повний дрон 100% українського виробництва, а відповідно, це галузі освіти, оновленої згідно часу

Але – відновлювати виробництво у величезних радянських цехах не обов’язково, місцями навіть шкідливо, бо у фабрику зразка 1940 року (читай, 1840-го, насправді), елементарно влітає Іскандер і виробництво припиняє існування. Тож – схема ускладнюється розподіленням, логістикою, бункерними просторами збірки, і т. д.

Кількість людей, задіяних в нормальному умовному “заводі” лишається незмінною, це від 2000 до 6000 людей, в середньому, від головного інженера до прибиральників і вахтера. Тобто це може бути 10 окремих підприємств, які в різних містах роблять одну хуйню. Або в різних районах одно міста. Або 500 по всій Україні – але на виході дрон кожні півгодини. Цифри умовні, але їх можна порахувати, знаючи нормогодини, і все таке.

Що нас повертає знов і знов до п. 1 про ставлення. Важливість “Дії” та “Привату” українцям вже пояснювати не треба, бо вони вже пробилися в життєвий цикл (хоча все одно не всі ними користуються, в нас вільна країна). Тут так само треба дати зрозуміти, що професія перекладача папірців з одного столу на інший менш потрібна, ніж професія заповнювача технологічних процесів, скажімо, хоча вони дуже схожі. І що замість чергового джуна на розробку “наступної аппки-дісраптора” потрібен банальний технолог на лінію складання одиниць зброї за ті ж гроші, а не за мінімалку без конверта.

ОК, уявили, що ми це подолали, і в нас є 3-5% громадян, готових перевчитися на виробничі професії всіх рівнів або профінансувати таких людей. Що далі? Правильно, корупція. За 30 років незалежності в нас не залежалося багато верстатів та матеріалів, які були тупо порізані на брухт, бо дорого було ремонувати та живити. Так, теоретично, за ними не варто плакати, бо можна купити заміну. ТО КУПІТЬ. Цей день настав, ми скидаємося на фабрику дронів (с). Але це такі дорогі штуки та громіздкі, що треба буде дивитися, щоб ніхто нічого дорогою не утрусив, як раніше. Щоб не ставилися непрозорі націнки на вироби, в той час як на матеріалах, процесах та людях економлять, щоб різницю запакувати собі в дачку. Словом, як в будь-якому бізнесі, тільки за рахунок певної “езотеричності” промисловості, тобто, “знання для небагатьох”, усушка-утруска відбувається набагато простіше на очах в непосвячених.

Ось, ви прочитали преамбулу до реіндустріалізації. Буквально ексіз ексізу фронту робіт на наступні 15-30 років.

“Впірьод к назаду!” стає реальністю

В 2014 році, побачивши фото бухого дядечка, що тріумфально сцяв з постаменту на честь “звільнення” Криму, я зробив нарис “Впірьод к назаду” про те, як світ прямує до “нео-палеолітизму”, тобто, відродження цінностей кам’яної доби. Тупість, фізична сила, знищення слабких, хворих, старих заради коротких, сповнених фізичного задоволення життів. У 2021 році я розписав це до кострубатої п’єси або сценарію можливого фільму/серіалу. Вчора в обличчях “активісток” із супом я побачив відгомін цієї дистопічної ідеї: невпинні жорстокі емоції проти цивілізація. “Ви що, хочете, щоб МИ померли?” проти всього іншого, навіть ціного того, що помре хтось інший. Нарцисична сваволя мікро-індивідуумів, які ненавидітимусь будь-кого складно зробленого.

З іншого боку, це можна віднести до іншої дистопічної картини, в яку вкладається Ілон Маск, істероїдні ліваки та праваки із США, усі демонстранти проти злого копиталізьму за пресвітлий комувнізьм – емоційно нестабільними людьми легко керувати, бо вони індукуються іншими такими ж. В мене є підозра, що мене свого часу таємно обробляла на цей предмет російська агентура, і тому я такий досі йобнутий (але лишимо це в полі конспірацій). Але зараз, не думаю, що прям персонально працюють з кожним, коли можна фігачити соцмережами по площах, провокуючи натурально-хаотичним чином всіх лабільних, щоб вони розносили істерику і далі.

Коли тобі не шкода своїх солдатів, ані фактичних, ані інформаційних, можливо все.

Маск, активістки, агітатори, міські божевільні – це все одна суцільна система новітньої зброї рф, а може, і КНР, спрямована на дестабілізацію Західного світу, звірства в країнах Африки, де громадянські війни точаться все моє життя – і знову ж таки, з метою скидання США з економічного постаменту.

І ми десь там, в центрі композиції. Маючи теж своїх емоційно неврівноважених агентів, що захищають свій куточок, кусаючи всіх навколо. Я себе теж до таких відношу, але намагаюся стежити, щоб емоції йшли лише в певному секторі. Багато кого не люблю в Україні та вважаю небезпечними, але, скоріше, через персональні недоліки цих людей, ніж через політичні погляди, якими вони маскують недоліки.

Це взагалі буде проблемою століття, оця емоційна нестійкість та бажання переробити світ під свій спалах відчуттів – в якому згорить, скоріше, маленька персона чи натовп маленьких персон, ніж ляльковод-психопат, який смикає за нервові закінчення.

Пригодник. Нотатка 1

Історія шальвіра Ланка продовжується, зараз малюю для неї мапу, прям в стилі старих комп’ютерних ігор про лабіринт.

Цікавим в цій історії для мене є те, що ось вона якраз в моєму базовому письменницькому стилі. А ще підказки від читачів, що може відбутися далі – приємно створювати одразу для людей, які бачать себе в пригоді.

Почитати три готових глави та початок четвертої можна за хештегом “пригодник”!

Пригодник, гл. 4.

Знов до звичайної пригоди

– От чесно не знаю, що нам робити далі, – метикував уголос Ґуґуг. Кольорові вогники над головою Тіка були навмисне тьмяними, щоб не давати світла у випадкові шпарини — але й цього освітлення вистачало, щоб роздивитися численні полиці навколо. Вони ледве були розташовані вище за Календулу, тобто, приблизно на два метри від підлоги. Поміж полиць та ящиків проглядали міцні стіни сторожової вежі із вікнами десь високо над головами. Напевне, не вистачало поверху між полицями та тими вікнами.

“Навіть немає ніякої галереї. Невже вони не користуються вікнами? Там немає ще одних дверей?” без усілякої користі думав Ланко. Він впіймав себе на відчутті, що шальвірство проникає в нього поступово. Хотілося шукати приховані входи та виходи.

“Можливо, якщо це вежа, якимось чином захоплена Гільдією Злодіїв, то міркувати треба, як вони… Не може бути все очевидно й просто, як у людей?”

Він був правий, але тоді ще не знав, наскільки, хоча й дивився прямісінько на рішення їхніх проблем. Але вважатимемо, що Ланко навіть не здогадався зробити кидок дайса.

Дах вежі губився у пітьмі, всередині стояв задушливий запах підвалу, але не такий вогкий, як у підземеллі.

– Це в нас точно лікування, а це я в біса не знаю, що, – бурмотів метр Призматікус, брязкаючи скляночками. Календула порпалася у сувоях та нотатках, викидаючи під ноги то те, то інше, повторюючи “Мотлох, мотлох”.

– Лісодіво, вгамуйся, можливо, нам не треба буде, щоб вони знали, що ми тут були, – сказав воїн, підводячись.

– А ми сюди повертатимемося? – пирскнула та.

Ґуґуг важко зітхнув та вийшов на центр кімнати під світло.

– Дивіться, які в нас варіанти. Лишаємося тут та чекаємо на тих, хто відкриє двері ззовні, наприклад. І сподіваємося, що це буде лише одна особа. І що це буде людина або нороживець, а не загін ще якихось виродят, обпитих зіллями.

– Та не чародій десятого рівня, – додав Тік з нотками заздрості в голосі.

– Або не злодій з чарівним сувоєм прикликання Вогняної бурі чи там Сталевого Сторожа. Ми не можемо підірвати ці двері, бо тоді на нас впаде вся ця трухлява вежа. Не можемо навіть підірвати окремо замка чи завіси, бо це не прості двері, а механізовані.

– Тобто? – сухими губами прошепотів Ланко. Ставало чудернацько.

– Розумієш, тут не один язичок в замку тримає двері замкненими. Вони оточені засувами по колу. Тобто, можна спробувати сісти та розібрати їх, або влаштувати серію малих вибухів… але я б не став на це покладатися. Ми просто згаємо час та бомби. Та ризикуватимемо обваленням вежі на нас. Приверненням небажаної уваги.

– Та й ми не знаємо, чи не чекає на нас за цими дверима ціла зала бандитів замість затишного виходу в місто, – промимрив чародій, киваючи ліхтариками.

Шальвірові сяйнула чудова думка.

– А давайте обнишпоримо тіла!

Що він і зробив. Окрім злодійських наборів та зброї, один із вбитих мав зашитими в куртку листи.

– Зашифровані, – прогундосив Тік, оглядаючи дивні позначки та лінії. – Оце, певне, шифрована картинка, розбита на фрагменти, які позначені… позначені… а фрас його знає!

– Рівень премудрості приголомшливий, – зітхнула лучниця.

– Ніяких кодів при них немає, – теж зітхнув Ланко. – Певне, ці двоє знали код напам’ять.

– Нічого, я можу підібрати його! – схрестив руки на грудях Тік.

– Принаймні, можеш спробувати, доки ми позбудемося тіл, – реготнув Ґуґуг. – А потім подумаємо, може, варто тупо повернутися до підземель та пошукати іншого виходу.

Хоча Ланка і не полишало відчуття, що ці листи надзвичайно важливі, але він і не здогадувався, наскільки був правий.

***Далі буде. Який шлях обрали б ви?***

Сцена 4.1.

Ланко ніс мерця за ноги, чоботі на яких вирішили залишити. Неподалік від виходу через вежу був поворот наліво відносно неї. Закінчувався він затопленою шахтою з мутною водою. Тіла злодіїв пішли туди.

– Це точно частина роботи пригодника? – насмілився запитати хлопець, важко дихаючи.

– Точно, – буркнув підземець. – Хоча й не найкраща. Мушу визнати, я це роблю десь вдруге. Минулого разу то були розбійники.

– Я починаю розуміти. Пригодники та злочинці, в цілому, змагаються за одне й те саме — здобич у вигляді золота.

– Так, саме так.

Вода голосно плюскотіла від їхніх кроків, відбиваючись луною. За теревенями пригодники забули про безпеку та уважність.

– Тож не дивно, що наші високі мотиви допомоги місцевим органам влади або аристократії у винищенні чудовиськ суцільно ігноруються злодіями, розбійниками, найманцями та асасинами, через їх зосереджену зацікавленість в отриманні багатств земних. Деякі з цих типів вбачають джерело поживи в нас, – Ґуґуг розійшовся цілою лекцією на тему, яка була Ланкові зрозуміла одразу. – І нам доводиться захищатися досяжними методами. Сторожа може, як бачиш, в цілому на нас наплювати, бо пригодники в царині діяльності закону лише наполовину, та й те, на ту, що про податки та покарання.

– А пригодники не стають розбійниками та іншими… типами.

– Чому ж ні? Стають, – підземець знизав плечима, тон його став на дивовижу байдужим. – Як я вже казав, різниця лише в моральних поглядах.

– Та й по всьому?

– Ще, можливо, те, що пригодники терпіти не можуть ніякі гільдії. Ходять чутки, що є країни, де можливі подібні асамблеї пригодників та навіть цілі школи для навчання, заочні та очні, але я б сказав, що це лише чутки. Пригодник терпіти не може компанію, більшу за чотири чи п’ять осіб…

Оскільки це був другий труп, вони повернулися дізнатися в Тіка, що в нього з дверима. Зустріла їх зла Календула.

– Цей носатий телепень перевірив лише три коди. Весь час щось там бурмотів та вираховував, намагався чаклувати, щоб магія зробила роботу за нього, і лише коли я нагримала, крутонув ті коліщатка!

– Теорія важлива! Без неї в нас підуть роки, щоб зламати ці двері!

– А я кажу, що ти дурень! Що, ну от що ти можеш корисного сказати про цей замок після всіх чарів? Поглянь, хлопці всі мокрі від порпання в каналізації та тягання трупів, а ти?

– А я, я точно знаю, що ось тут ця позначка буде трикутник!

– Чудово! Лишилося ще п’ять! Навіть якщо ти правий!

Запала тривожна мовчанка.

– Я хочу рухатися кудись, – топнула ногою Календула. – Я не сидітиму тут і не стерегтиму цього чаробздика, доки він гратиметься із замком. Має бути інший вихід. Звідки прийшли ці двоє? Чому в них були листи посеред заблокованого підземелля? Чому ви думаєте, що за цими дверима вихід на вулицю, а не всередину Гільдії Злодіїв?

Всі інші перезирнулися у непевному світлі смолоскипа та ліхтариків Тіка.

– Ми… не певні, – зітхнувши, погодився Ґуґуг.

– Отож! Ходімо нишпорити підземеллям! Це не може бути глухий кут. Ланко, мапу!

Хлопець підкорився та дістав свій нарис.

– Ось, ось, ось недосліджені місця! Все це можна обійти та дізнатися, звідки ці злодії взялися.

– Із ще більших розсадників злодійськості? – вибухнов підземець, вперши руки в боки. – це не звичайна пригода. Тут ціле місто під містом!

– І нам лишається тільки одне. Його дослідити, якщо ми хочемо взагалі вийти.

– Ох, фрас би його… – воїн плюнув на підлогу.

Тік похитав головою, але його думку до уваги не взяли.

Сцена 4.2.

Пригодники просувалися вогким коридором повільно, намагаючись не хлюпати водою надто гучно. Воїн із сокирою попереду, Календула із стрілою напоготові за його правим плечем, Тік із ліхтариками навколо капелюха за лівим, Ланко, озираючись, позаду. Вони оминули якісь грати, за якими був коридор. Очевидно було, що грати вмуровані, та невідомо, чи ведуть на вихід, тому їх не чіпали. Наступний поворот праворуч був відкритим, тому когорта попрямувала в нього.

Шальвір помітив, що поза колом світла від чарів коридор все тьмяніший. Наче якась зла воля робила морок глибшим. Пахнуло могилою. Ґуґуг зупинився та кахикнув: це був сигнал зупинитися всім.

– Десь поблизу кладовище. До того ж, не просте.

– Я не люблю міста, а це мені не подобається ще більше, – зітхнула Календула.

– Знаєш, лісодіво, згоден з тобою, як ніколи, – буркнув підземець. Він не наважувався зробити крок далі і перекладав сокиру з руки в руку.

– Не поспішаймо.

Ланко відчув, що наближається небезпека. Він визирнув з-за Календули та вдивився в пітьму. Він не побачив нікого спершу, але почув ледь чутне човгання по воді. А потім хлопцеві здалося, що він бачить тонкі обриси, схожі на людину.

– Скелет. Друзі, скелет суне! – зашепотів він гаряче.

– Де? А, вже бачу…

Йому дали підійти. Календула контролювала окіл, а Ґуґуг вмазав сокирою один раз.

– Дивно, – промимрив Тік.

– Що саме?

– Він неозброєний.

Всі оточили “тіло” та оглянули кістки. Потім пошаруділи у воді, освітлюючи її магією та смолоскипами — ніде не було навколо ані меча, ані пірнача, нічогісінько.

– Він спокійно дійшов до нас, не атакував.

– Наче, – Ланко підбив підсумки думок магуса, – хотів, щоб його вколошкали?

– Саме так, – кивнув ліхтариками Тік. – Проклятий, либонь.

Підземець зробив святий знак на грудях, Календула висолопила язика в огиді.

– Але ми мусимо оглянути кістки, можливо, там буде підказка…

– Так, стривай! Нам хтось давав квест? Ні! – підняв долоню воїн. – Ми не мацатимемо прокляті кістки без квеста.

– Я б навіть заради квеста не стала, – здригнулася лучниця.

Погодилися на тому, що зайвий раз скелета не мацатимуть. Але метр Призматікус зробив закляття “Визначення чарів” та визначив, що темні чари навколо присутні.

– Давайте підемо назад, – висловилася лісодіва. – Мені тут геть не подобається.

Та коли вони розвернулися, то побачили, що вертатися нікуди.

– Та що ж це в біса таке? – гаркнув воїн. Шальвір мало не зомлів.

*** Я вже знаю, що вони побачили та що на них чекає, а ви? Які здогадки? ***

Сцена 4.3.

Пригодники розгублено виріщалися на вирування чорно-фіолетової матерії перед ними там, де щойно був вільний коридор.

– Та що ж це відбувається?! – скричав Ґуґуг. – Це мало бути якесь підземелля початкового рівня!

– До кого ти звертаєшся? – перепитала Календула, тримаючи стрілу напоготові.

– Скажімо так, до вищих сил.

[Володар Підземелля посміхнувся та похитав головою, але нічого не змінив.]

– Отже, буде так. Я сподівався, що в нас буде проста пригода, на якій ми підготуємо нашого нового колегу до справжньої пригоди! Ось такої, як чекає на нас зараз!

“Може, це буде остання пригода!” закричав Ланко подумки, та сам себе злякався.

“Невже, ось так швидко я здаються? Побачивши, що таке життя шукачів небезпеки, вирішив позадкувати…”

– Це магічна стіна, до того ж, некромантична, – пробурмотів Тік, оглядаючи обережно те, що постало раптом перед ними. – Тобто, ми таки заблукали в якесь прокляте місце.

Стіна не рухалася та не розсмоктувалася.

– Пропоную рухатися в єдиному досяжному напрямку, – додав магус. – Тобто, ось туди, де якесь зеленкувате мерехтіння.

Він підняв руку так, щоб кидати з неї вогняні кулі швидше. Календула сховала стрілу та перейшла за спину Ґуґуга, ставши до цілительства. Ланко із жахом зрозумів, що він мусить вийти на передній край трохи обіч підземця. Воїн глянув на шальвіра та кивнув:

– Не хвилюйся, хлопче, просто тримайся ось настільки подалі від мене, – показав сокирою в замаху відстань. – Та все буде гаразд. Як побачиш яку дичину, кидай в них все, що маєш в своєму капшуку із залізяччям.

– Якщо це допоможе, – дуже тихо та песимістично буркнув чародій, так, щоб його не почув Ланко, але той почув та трохи розізлився.

“Таке враження, що дідуган хоче мною прикриватися.”

Четвірка повільно потупцяла вперед, намагаючися не здіймати хвилі. У майже повній пітьмі, розбавленій лише світлом смолоскипа в лівиці Ланка та тим чудернацьким сяйвом, майже не було видно замурзаних кам’яних стін.

– Скелет попереду, – сповістив ватажок.

Вони зупинилися та стали чекати: чи підійде той так само приречено, як перший? Цього разу мертвяк навіть був озброєний іржавим мечем та мав на собі шолома. Меч тягнувся, скрегочучи підлогою підземелля та розсікаючи брудну воду. Та він не встигнув навіть замахнутися, як сокира знесла йому голову, а зворотній рух розсік грудну клітину. Кістки впали у воду. На звук підтягнулося ще два скелети, жвавіших та агресивніших.

Тік заволав громовим голосом та кинув якесь блакитне закляття. Дивний різкий запах перебив сморід болота під ногами. Бліскавиця охопила ближчого скелета та розірвала кістки навсібіч! Ґуґуг крикнув своє “Дагаз-Гур” та вдарив другого. Ланко сіпнувся, не знаючи, чи кидати своє знаряддя чи ні?

“Якось воно по дурному виглядає, проти цих ворогів, в яких немає навіть шкіри — все пролетить повз кістки…”

Доки він вагався, інші виявили ще трьох скелетів. Один випірнув з-під твані та поранив Ґуґуга в ногу! Календула швидко виконала зцілення, втім. Тік розкидав блискавки, доки не скінчилася мана. Тоді він справді сховався за Ланка! І почав відкорковувати зілля мани, супроводжуючи це огидним скигленням та лайкою. Шальвір злякано озирався: чи не вийде зі стін ще щось?

І вийшло. З горизонтальної ніші виповз, дряпаючи кігтями камінь, величезний скелет із пекельними вогниками в очах. Хлопець закричав пронизливо, нажаханий до глибин серця, та жбурнув у вишкірену пащеку шрапнель, що тримав у кулаку.

Скелет смикнувся та не відступив. Позбавлений ніг, він повз у воді, повільно та невблаганно. За спиною в шальвіра точилася бійка.

Раптом сяйнуло блакиттю — та скелет розпався на порох.

– Вигнання Мертвих, – пояснила Календула, сідаючи поруч із Ланком, який тільки щойно зрозумів, що зігнувся від страху. – Моє єдине бойове закляття, як цілительки, що я тримала на останній момент. Підводься, ми перемогли.

“Який же я боягуз… чи по мені ці пригоди?”

Герої озирнулися. Уламки зачарованих скелетів лежали навколо, кістяки сповзали по стінах. На тому місці, де вони билися, знаходилися великі сталеві чорні двері із сходинкою. Вони виглядали так, наче ними користувалися час від часу.

– Вшиваймося. Ну його, цей квест, якщо це квест, – хрипко мовив воїн.

Шальвір інстинктивно обшукав один скелет, що йому здався меншим за інші, якимось жіночним чи що? Навколо кістлявої шиї висів медальйон, що мав би відчинятися, але хлопець не вмів такі відкривати. Він показав його Календулі, яка без вагань відкрила легким натиском. Всередині були портрети закоханих.

– Шкода, якщо це ось ця жінка, – зітхнула лучниця. – Яка ж доля спіткала її, що замість щасливого кохання вона була приречена на те, щоб сновигати у такій гидкій подобі цим коридором?

Ватажок подав знак та вони вирушили далі, оглядаючи стіни. В стіні праворуч за напрямком руху було багато поховальних ніш. Але скелети в них лежали спокійно. Тік, який відновив ману, перевірив місцевість на магічний вплив: майже безслідно.

Вони дійшли до глухого кута із ще одними дверима. Під ними лежала купа кісток.

– Що це в біса за місце таке? – пробурмотів Ґуґуг, і ніхто не мав відповіді.

Сцена 4.4.

Воїн пошарудів ногою в кістках. Щось брязкнуло. Він нагнувся та підняв металічну пластинку, покрутив перед очима, розглядав її, примружившись.

– Здається, ось це було причиною смерті. Летюче лезо.

– Отруйне? – смикнувся Тік.

– Гадаю, ні. Присвіти.

Ґуґуг тримав лезо перчаткою, тому не боявся. Магус оглянув під світлом ліхтариків та спробував визначити магію.

– Воно прокляте. Кинь, – пробурмотів він буденно. Підземець рипнувся та впустив лезо, трохи відскочив та плюнув.

– Якесь дивне прокляття, до того ж. Я можу припустити, що це закляття на існування після смерті. Але не розумію, що з ним не так.

Календула наблизилася, витягаючи шкіряного капшука.

– Ланко, не бійся, візьми цю штучку обценьками та вкинь сюди.

Шальвір, хоча й тремтів всередині, радіючи, що ніхто не бачить через пітьму, що це відбувається, виконав те, що його попрохали.

– Коли виберемося звідси, зможемо щось виявити в алхіміка або в храмі, – пояснила цілителька. Тік набурмосився, бо його авторитет підривали.

За дверима почулися кроки.

– Ось він, наш шанс вийти! – зашепотів Тік.

– Зачекай… – ватажок притримав чародія та показав жестами відійти у пітьму та притлумити світло.

Грюкнув метал, двері прочинилися, чорний силует у балахоні з’явився в проході.

– Потвора, мерзота! – почувся голос, ймовірно, жіночий. Силует змінив обриси, начебто топтав кістки. Знизу донісся стогін болю! – Продовжуй тут зогнивати, нікчема…

Пригодники застигли в нерішучості. Перед ними навряд чи був очевидний ворог, та й гостинно запросити їх вийти нагору через будинок із дивною мешканкою їх теж не збиралися. Тим часом загадкова постать завершила свою справу та зникла за дверима.

– Що це, в біса, було? – прохрипів Ґуґуг.

– Некромантія побутова, – в ніс відповів Тік, вдаючи замисленого та мудрого. – Це прокляття на летючому лезі було на смерть та затримання душі в кістках. Тож оця людина там…

– Ще жива? – злякано перепитав Ланко.

– Ну… в деякому сенсі, – відповів Тік. – Притомна свідомість в купі кісток, здатна відчувати знущання.

– Ти це зараз вигадуєш, так? – скривилася Календула. – Просто якісь там старечі чоловічі вигадки?

– Та ні! – обурився магус. – Я читав про таке в книжках… магічних книжках. Але завжди думав, що це скоріше стародавні легенди.

– Так, тихенько, – підняв долоню ватажок. – Не треба привертати уваги. Вирішимо, що робити… Ми не можемо просто так без твердих доказів розібратися із цією особою. Ми не знаємо, що тут відбулося. Вартові не будуть на нашому боці. Але мені не подобається, уві що ми встрягли.

– Ми ж не можемо просто вийти через її будинок? – спробував подати голос Ланко.

– Мій добрий наївний сільський хлопчику, – відказав метр Призматікус. – В містах люди ненавидять одне одного і так, і не воліють допомагати, а тут в нас потенційна некромантія. Тобто, якщо нас не вколошкають, ми в цілому могли б звернутися до охоронців та сказати, що виконали громадський обов’язок… от тільки… доказів не буде. Бо некромантія наразі найменш просліджуваний чарівний процес.

Ланко похолов, але спитав:

– А оці кістки? Це лезо? Це не докази?

– Не повні.

Пригодники роззирнулися, все ще вагаючись…

***Любі читачі! Які є ідеї, куди податися когорті, замкненій у дивній ситуації? ***

Сцена 4.5.

Ватажок подав сигнал відступити від жахливих дверей у пітьму. Щоправда, останню довелося розігнати трохи, щоб оглянути стіни та ніші із скелетами.

– Тут в багатьох є схожі металічні пластинки, – буркотів занепокоєно магус.

– А стіна взагалі дуже потужна. Я думаю, це основи міських мурів. Щось це мені все нагадує…

Він не згадав точно, але читачам я підкажу: мури були частиною дуже потужної давньої магії, пов’язаної з енергіями землі.

Тік зітхнув, дістав пляшечку із зіллям мани та став до чаклування Визначення чарів.

– Прокляті. Вони всі прокляті. Одним закляттям, – магус важко видихнув та випив зілля до денця. – Це все якась суцільна в’язниця вбитих чи померлих людей, яким не дають спокійно спочивати навіть після смерті.

– В цьому місті відбувається якась нечиста чвань, а вони винаймають пригодників лазити підземеллями? – сердито фиркнула Календула. – Чи може вони просто не знають, що відбувається під їхнім містом?

– Я б сказав, що не знають. Коли зі мною розмовлял бургомістр, він точно сказав, що буде з десяток виродят, які набігають на будинки через підвали, не дають людям виносити сміття, грабують інколи. Він нічого не казав про розбірки із некромантами, абощо…

– Або він знає про них, – суворо відповіла Календула. – І не казав нічого саме тому. Бо це якраз і є ті “люди, яких треба боронити”.

– Оце ми вляпалися. Контрабандисти. Броньовані виродята. Гільдія злодіїв. Заможні некроманти. І це все ще лише перший рівень підземелля!

– Можливо, це в тебе лінійне розуміння рівнів підземелля! – спробував пожартувати Тік. Не вийшло. Всі перезирнулися.

– Просто присвіти знов, – сказала різко лучниця. – А ми обшукаємо ще раз цей відрізок коридору. Треба знайти, як вийти з нього. А потім знайти, як вийти до міста та втекти до лісів. Я вже готова пробиватися через табір виродят біля виходу! До фраса цей квест, до фраса гроші, ми отримали досвід — і прощавайте.

Всі мовчали, розуміючи, що вона права. Відчувалося, що Ґуґуг бореться мовчки із своїми принципами. Тік точно хотів би вже втекти, але боявся кпин. Ланко переводив погляд з одного на іншого, щоб не дивитися на прекрасну Календулу, старшу за нього разів у десять чи двадцять, напевне. Йому б подивитися за спину…

Але там, на щастя, цього разу нічого не відбувалося.

Магус підвісів свої примарні ліхтарики навколо капелюха та когорта посунула оглядати іншу стіну. Біля тих дверей, де стався бій із скелетами, вони зупинилися. Магус зробив рух пальцями над купою кісток та вимовив під ніс:

– Прокляття ще діє. Що ж… деякі методи, прості методи мусять бути досить дієвими…

З його руки стікла вогняна лава та охопила кістки, висушуючи їх та підпалюючи. За кілька хвилин груда зашурхотіла, колотячись між собою, та почувся глухий стогін, що піднімався під кісток разом із димом. Ланкові здалося, що він бачить обличчя прекрасної жінки у сірих завитках — але за мить все зникло. Тік поворушив пальцями знов.

– Магії нема. Це якесь дуже легке було прокляття.

– Легке? Вони мучилися щодня, постійно! – вибухнула Календула.

– Ну, як результат — так. А прокляття було без захисту навіть. Якщо винищити всі ці скелети, то ми можемо їх відпустити.

– То чого ми чекаємо? – лісодіва підстрибувала на місці.

– Ми не зможемо тоді довести, що тут була якась чорна магія, – забубонів Призматікус. – І привести винних до арешту.

– Це якщо нам вдасться вийти через чорну завісу.

– А якщо не вдасться, то ми тут вчадіємо.

– Я не можу… просто не можу лишати всіх так, знаючи, що вони… – Календула обійняла себе за плечі, наче змерзла.

– Ти не знаєш, чому вони прокляті, – знизав плечима Тік.

“Чому я весь час мовчу та тільки спостерігаю за ними?” осяяло Ланка.

– Знаєте, я думаю, що поганого не буде в тому, якщо ми складемо всі ці прокляті кістки на одну купу та спалимо, – подав він голос. – Якщо це робити ось там під гратами, то дим вийде назовні, і ми не задихнемося.

– Та, – реготнув підземець, – тільки до себе привернемо увагу, як хтось побачить на вулиці.

Раптом відчувся протяг.

– Ви вже це зробили, – неприємний голос мовив через віконечко в металічних дверях. – Навіть не намагайтеся зробити те, що надумали. Забирайтеся тихесенько геть, або приєднаєтеся до варти мерців.

– Що тут відбувається? – Ґуґуг вихопив сокиру.

– Не вашого розуму справа. Зазвичай пригодники сюди не заходять, не розумію, як ви взагалі сюди дійшли. Але я востаннє даю вам шанс зникнути.

Тік змахнув рукою — та невелика вогняна куля полетіла через перетин прутків в обличчя невідомого. Блимнуло блакитним, незнайомець розсміявся.

– Поглинання магії, знаєш таке, чарівнику? Який в тебе рівень? Третій чи що? Я некромант двадцять першого рівня, що ти мені можеш…?

Він захрипів, бо Ланко в цей час, користучись своєю прихованістю в пітьмі, підповз до дверей, потім спиною по дверях та встромив свого кинджала одним ударом через отвір в око хвалька. Той булькнув на середині фрази, відтак тіло смикнуло зброю, падаючи.

Шальвір задихався, намагаючись не вивернути з себе все.

Когорта мовчала отетеріло.

*** Ось такий поворот! Що ж буде далі? Задавайте питання, на які хочете отримати відповіді… сьогоднішній епізод надихнули читачі ***

Сцена 4.6.

– Я… – вичавив з себе Тік. – Я не вірю, що він був вище за десятий рівень, насправді.

Ланка в цей час трусило. Він заледве розумів, що відбувалося. Але руки його ставали неначе пружнішими, спритнішими! Якісь дивні, нові думки ходили підвалинами свідомості, нашіптуючи, що він може щось нове.

Ґуґуг уважно спостерігав за хлопцем.

– Так, він набрав одразу два рівні. Отже, десь дев’ятий-десятий рівень цей балакучий ворог. Напевне, зовсім не розвивав банальні рефлекси, все в некромантію.

“Що? Що він верзе?”

В пальцях засвербіло.

– Мені здається, я можу краще відкривати замки, – тихо промовив здивований шальвір. Він видобув злодійський інструмент та придивився до шпарини в дверях. Гачкувата приспособа ковзнула всередину, Ланко покрутив нею, посував туди-сюди, щось натиснув…

“Відчуваю, як щось там зачепив. Тепер другу…”

Тонка, схожа на довгу голку, металічна деталь увійшла до отвору, та піджала потаємного язичка. Шальвір провернув інструмент, покотився кубик, механізм клацнув та легко провернувся. Двері відчинилися, відкриваючи невеличке приміщення, з якого нагору вели сходи. Все освітлювали червоні магічні кристали, на стінах поміж каміння були вмуровані — можливо, декоративні? — черепи.

– Ох… – тільки й видихнув хлопець.

– Молодець, шальвіре! – ляснув його по плечу воїн. – Але я так думаю, що це був лише якийсь служка, тому через цей будинок ми не вийдемо. Поглянь на це оздоблення, тут певне реальний культ смерті в цій хаті.

– Але тіло я обшукаю! – з ентузіазмом весело проскреготів Тік. Він заходився шарудіти чорно-сірим балахоном. З нього він видобув якийсь сувій зловісного темного кольору, скляночки та калитку з монетами. Балахон розчахнувся, являючи майже оголене тіло, вкрите зморшками та рубцями, дуже худорляве. Всі відвернулися, тільки магус продовжував щось шукати, доки не скрикнув від радості так, що лучниця вже хотіла кинутися затуляти йому рота:

– Отже, ми дійсно знайшли лігво некромантів! Ось тут в мене є амулет, який може дозволити нам зняти бар’єр темряви. Не доведеться йти через майже вірну смерть!

– Чесно? Через? Може, “на”? – розсміялася Календула.

– Якщо тобі так хочеться драматизувати… – зіщулився чародій. – Але я певен, що деякі шанси в нас були.

Вони замкнули двері ключем, знятим з тіла з-поміж інших речей. Ланко із сумом подивився на кістки, розкидані в брудній воді.

“Ми нічого не можемо для них зробити попри всі знання.”

– Дивіться… ось цей сувій — то якесь некромантське закляття, тому він такого кольору пергаменту. А ось це… це лист із замовленням.

– Замовленням?

– Ага. Прибрати когось та заточити їхній кістяк ось тут, серед інших.

Календула спинилася та видала якийсь звук горлом, наче її зараз виверне.

– Це жахливе, гидке місто. Я навіть не знаю, кого і від кого рятувати! Може, просто заберемося звідси на велику дорогу?

– Я не знаю, – розгублено вимовив Ґуґуг. – Я… не знаю.

Пригодник, гл. 3

Несподівані знахідки

Календула прошипіла щось та спинилася. Хтось смикнув Ланка за рукав, вимагаючи присвітити. Вогонь смолоскипу вихопив з мороку двері, важкі дубові двері. Дуже схожі на ті, що були з іншого боку колектора.

– Отже, ось, – підбив підсумки Ґуґуг. Шальвір не зрозумів нічого. Скоріше за все, ніхто нічого не зрозумів.

– Ось, що? Рубай сокирою, – сказала Календула. – Чи постукаємо та почекаємо, доки впустять?

– Дуже розумно! Одразу будемо заарештовані за проникнення на приватну територію.

– Краще трохи пересидіти у в’язниці, ніж тут в лайні із виродятами, ні?

– В нас є шальвір, хай зламає замок, – Тік пожував бороду та видав ідею. Ланко зойкнув:

– Я ж тільки пригодник… першого рівня, чи як ви казали? В мене немає таких навичок навіть, я ніколи не вчився!

– Гадаєш, пригодників вчать в академіях? – поважно-іронично мовив Призматікус. – Зовсім ні…

– Так, – втрутилася лісодіва. – Саме от конкретно ти вчився в Магічній Академії Збіддарлу. Тож не бреши хлопцеві.

Маг зітхнув. Смолоскип потріскував. Полум’я танцювало, відкидаючи непевні тіні.

– Гаразд, я вчився. Але це було дещо інше до того, як я став пригодником. Магія в теорії забирала в мене роки на підготовку. А от практичні заняття, особливо під час пригод — вони прискорювали засвоєння заклинань в рази!

– Він намагається тобі сказати шляхом через розумову пургу, що ти як пригодник, можеш віднаходити в собі щось, про що ще не знав. Лабіринти, якими ми повзаємо тут в реальності — мають відбиток в лабіринтах нас самих всередині, – розтлумачила Календула.

– Простіше кажучи, на тобі відмичку, юначе, та намагайся зламати замка обережно, – закінчив Ґуґуг та всунув до пальців Ланка якусь металічну штучку. – Вміння прийде до тебе з першою спробою, якщо в тебе є вільний досвід.

[Так, я відверто змішую тут те, що має бути поза грою та в грі.]

Ланко покрутив відмичку та пригнувся до замка. Тік начаклував невелику сферу світла, щоб було видніше. Зігнутий дротик увійшов в отвір, поворушився там. Шальвір відчув напруження металу пальцями, злякався, що зламає. Покрутив ще трохи — і відчув, як разом зі цим дивним гачком провертається замок! Клац! Ґуґуг потягнув двері за ручку, вони відчинилися. Пахнуло мишами та гнилим зерном, світло знайшло обриси мішків, ящиків та діжок, ще якогось мотлоху.

– Бачиш, ось так це й працює. Досвід стає навичками, якщо в тебе всередині є здібності, які тільки й чекають на їх втілення.

Сцена 3.1.

Когорта зайшла всередину вогкого задушливого підвалу.

– Дивно, тут дуже важко дихати. Давайте одразу перевіримо двері, – підземець покосився на смолоскип, що почав тьмяніти.

Вони перевірили. Двері були відсутні.

– Хто взагалі міг додуматися закласти цеглою вхід до підвалу? – розлютився Ґуґуг.

Смикаючи себе за бороду, Тік озирнувся на двері позаду них.

– Той, хто не виходить на вулицю, але користується цим місцем, як складом?

Пригодники озирнулися слідом за ним — і якраз вчасно побачили, що у проході з’являються тіні.

Підземець мовчки підняв сокиру. Магус запалив невелику вогняну кулю, яскравішу за смолоскип, що майже згас. Календула натягнула тятиву.

– Чш, чш, шановні, – мовив сиплий голос. – Розійдемося мирно. Нам тут нема через що сваритися. У вас своя справа, у нас своя.

– Ага, і в кожного своя гільдія, – пробурмотів Тік, поводячи вогником. Ланко не знав, чи чаклун може так довго тримати закляття.

– Сподіваюся, що в нас дійсно немає спільної справи, панове, – виступив наперед Ґуґуг, тримаючи зброю напоготові. Незнайомці в чорному напружилися, заблищали леза ножів. – І ми можемо спокійно піти ловили виродят. До речі, можете до нас приєднатися, якщо вони вам заважають.

– О, ні-ні-ні, вони аніскілечки не заважають, – прошипів той самий голос із легким тоном знущання. – Навпаки, завдяки їм тут нечасто бувають люди. Бачте, в нас таки є спільні справи… на жаль. Але ми не та гільдія, щоб не лишати свідків. Ми дозволимо вам піти геть. Навіть проведемо через кордон вельмишановних больбагла, яких ви звете за міською звичкою “виродятами”… І ви ніколи-ніколи не повернетеся. Та скажете іншим сюди не приходити.

– А що як ні? – викрикнула Календула. Тік загасив свою кулю та шикнув на неї. Підземець трохи опустив сокиру.

– Прибери стрілу, дівчино. Нехай вони дадуть нам пройти.

Якось дуже дивно це промовив ватажок когорти, але його послухалися. Ланко вертів головою, не розуміючи. Пригодники повільно вирушили вперед. Незнайомці розступилися, пропускаючи до коридору. Ґуґуг ніс сокиру в руках, Тік задумливо барабанив пальцями по пальцях. Календула, сховавши стрілу, несла лук в руці. Повітря ставало дедалі важчим.

– Дур-Шлак! – раптом гукнув підземець, сокира свиснула та зробила із тіньового типа дві половинки.

– Ігніс Циркус! – пронизливо зойкнув маг, і крутонувся навколо себе, розкидаючи коло вогників, які вжалили всіх, окрім воїна, бо той був занизький, Календули, бо та присіла, підсікаючи ближнього до себе ворога, та Ланка, який з переляку впав пів секунди тому. Здається, крик підземця був кодовим словом, і всі забули, що хлопець його не знає. Він лежав на кам’яній підлозі всього кілька секунд, споглядаючи те, як над ним крутяться дивні незнайомці — і як вони падають навколо. А от коли на нього спробували наступити, Ланко вхопив за ногу у м’якому чоботі — та потягнув нападника на підлогу!

За хвилину-другу все було скінчено.

– Хто це такі? – спитав шальвір, підводячись.

– Злодії. Гільдійці.

– Це як?

– Це такі крадії та розбійники, в яких є цілісне об’єднання. Отже, тут в нас в каналізації чудове таємне життя! Гільдія злодюжок та контрабандисти — в союзі з виродятами! Нас послали не на звичайну місію полювання на випадкових монстрів, з якими не можуть впоратися містяни та не хоче марудитися варта. Нас кинули тут напризволяще, щоб ми розворушили це гніздо! А вони подивляться, що відбувається, скільки ми тут зможемо покласти до того, як ляжемо в це багно самі! І будуть наступні пригодники…

Ланко похолов. Хоча й уявляв він, наскільки люди можуть не любити пригодників, але це вже було щось нечуване. Ґуґуг закінчив лютувати та повісив сокиру на місце.

– Що тепер? – Тік почухав поперек.

– Шукатимемо, як прориватися назовні, тільки зайдемо вглиб коридорів. Хай думають, що ми загинули. Але спочатку — лутінг!

***Прикликаю силу читацьку! Що можна було знайти цікавого в кишенях у злодіїв з гільдії, та які дії ще досяжні у такій заплутаній ситуації? ***

Сцена 3.2.

[Майстер Підземелля замислено кидає д20, дивиться, як випадає 13, киває…]

– Дивіться, що це? Якась нотатка, – Тік розгорнув папірця, що лежав у кишені в одного із злодіїв. На якому було намальовано позначки з кіл та ліній, та написано місцевою мовою, що це означає. “Схованка”, “Багата жертва”, “Друзі”, “Вихід”.

– Певне, це код злодіїв. Бідолаха був новеньким чи мав погану пам’ять, – зауважив Ґуґуг. – Це допоможе нам вийти звідси.

Загальний лут зі злодюжок склав два десятки ножів, придатних для кидання, кілька довгих кинджалів, непогано срібла та міді, кілька ключів та довгий кинджал із оздобленням. Тік оглянув його дуже уважно, зробив якісь паси вузлуватими пальцями та впевнено сказав, що ця річ магічна і надає здібності точніше влучати в ціль.

– Взагалі дуже пощастило цього вуйка вбити до того, як він вдарив, – показав магус на ватажка розбійників, чиїм цей клинок був нещодавно. – Гадаю, він непогано вправлявся з ножем сам по собі, а з магічним доданком ще б когось вжалив у серце.

– Такі поранення мені вже не зцілити, – зітхнула Календула, наче її охопили темні спогади. – Тому добре, що ми діяли швидко.

– Зашвидко для себе, – пробурмотів підземець, – ми не обов’язково зможемо цей трюк повторити, і тоді нам буде непереливки. Ці хлопці тут.. вони були не надто досвідченими. Певно, невисоко в ієрархії. Я тільки знав про існування коду злодіїв, але ніколи його не бачив. А в цього ось прямо в кишені лежав словничок. Дурень.

Вони вийшли назовні та оглянули двері та каміння навколо. На одному з каменів була видряпана мітка “Схованка”.

– Слухайте… – раптом порушив тишу Ланко, – а ми ж можемо пограбувати злодіїв! Обнишпорити цю всю кімнату, забрати награбоване… ну й… повернути владі, звісно!

Йому стало соромно від своїх думок.

– О, вже мислить як шальвір, – поплескав його по плечу воїн. – Але в нас не буде багато часу, скоріше за все, бо буде навала або друзяк цих шановних, або виродят.

– Звідки така впевненість? – іронічно перепитала лісодіва.

– Нізвідки, просто відчуття. Можливо, півгодини ще в нас є.

Вони обережно зачинили двері, затягнувши всі тіла всередину. Тік запропонував приховати сліди під лахміттям та шматками діжок та ящиків. Ланко продовжував “мислити як шальвір” та почав стягувати із ватажка його шкіряну броню. Чорну, особливо м’яку, але захищену всередині кольчугою.

– А що, як я вдягну це? Воно начебто мені пасує?

– Ми ж тобі купили шкірянку, куди ти її дінеш? – закрехтав підземець.

– Одне на інше?

– Так не буде сенсу, – посміхнулася Календула. – Кидати тут не раджу, доведеться носити із собою.

Порадившись трохи, пригодники вирішили роздягнути всіх злодіїв та сховати одяг інших. Ланко перевдягнувся у ватажка — і йому дійсно личило та було зручно.

– Справжній шальвір, – всміхнувся Тік. – Одразу на першому завданні вбрання матеріалізував високорівневе.

– Та яке там, – пирскнув Ґуґуг. – Максимум, рівень п’ятий. Та навіть третій. Це локальний бос злочинності, які тут рівні?

Дрібно та тихо сперечаючись, трохи лаючись, пригодники оглянули кімнату. Як на сховок крадіїв, вона була не дуже. Ані особливих скарбів, ані зброї. Тут була їжа, не надто істівна на вигляд та запах, та якісь дивні ідоли та намиста у ящиках — Тік пояснив, що це для торгівлі з виродятами. Також знайшлася шкіра та ремонту та виготовлення злодійських обладунків та усілякий металічний крам типу заклепок та кілець. Паски, ремінці та шнурочки, залізні плитки — цього добра Ґуґуг трішки пригріб про всяк випадок. Справді, хто б робив скарбницю так близько від виходу у великий світ, який легко відкрити?

Втім, їм пощастило: підземець радо скрикнув та явив колегам коробочку із золотими монетами, ймовірно, “аварійна” доля. Коробочка зникла в мішку воїна, з якого до мішка Ланка переїхало “різне”.

– Може, відкупимося від виродят, що нам загородили вихід? – запропонувала Календула. – Віддамо їм весь запас цих штучок та намист.

– Не знаю, чи спрацює. Та й потім що? Сидіти й дивитися на закриту гратку?

– Перечекаємо до ранку, потім поторгуємося…

[Майстер Підземелля оцінив винахідливість пригодників, похитав головою та взявся за олівця, щоб щось позначити в нотатках…]

Пролунав гучний вибух! За ним щось загуркотіло, пісок посипався зі стелі схованки. Пригодники завмерли, вдивляючися вгору, не знаючи, чи їм вибігати, чи ні.

Але скоро все стихло. Ланко інстинктивно крадькома почвалав визирнути за двері.

– Овва…

– Що там?

– Виродята якось примудрилися обвалити коридор.

– Тобто, ми замкненті тут? Звідси — й у темне невідоме?

[Відповіддю їм був тільки потойбічний сміх Майстра]

***Шановне читацтво! Вибачте за ці рейки, але інколи неможливо зробити так, щоб когорта посунула на пригоди, коли вона зависла в початковій локації надовго. Якщо у вас є якісь доповнення до подій — кажіть в коментарях!***

Сцена 3.3.

Коли гуркіт влігся та заспокоїлася потривожена вода, пригодники підтягнулися оглянути завал. З-під каміння, яке нещодавно було стелею та частиною будинку, стирчали кінцівки виродят. В одного в руці було затиснено дивну склянку з грубим механізмом замість затички. Магус придивився та відсахнувся.

– Ручна бомба. Їм хтось постачає озброєння.

– Неймовірно. Цей квест все краще та краще, – сплюнув Ґуґуг. Ланко спочатку не зрозумів, а що кращого в тому, що у виродят є якісь склянки, що можуть знести будівлю? А потім допетряв, що це була якась дивна форма мови. Слово “сарказм” хлопцеві було невідомо.

– Я не думаю, що це хитрий задум проти нас. Але те, що стосунки міської влади, місцевих злочинців та каналізаційних монстрів не такі прості, як думалося на початку — логічно, – Календула озирнулася, тримаючи лук напоготові. – В нас лише один шлях тепер, і я гадаю, що ми знайдемо дуже багато мертвих пригодників на ньому.

– Нащо було заводити такі великі коридори, в містечку немає і тисячі жителів, либонь! – буркотів підземець. – Таке враження, що в когось було запалене себелюбство та бажання позмагатися із нами та нашими широченними тунелями!

Призматікус хмикнув та іронічно подивився на приятеля. Над його головою кружляли веселі кульки освітлення, роблячи посмішку кумеднішою. Він начебто чекав на щось. Ґуґуг посмикав себе за бороду, огледів каміння та повільно й хрипко мовив:

– Стривай-стривай, це ж і є наші тунелі.

Чародій розсміявся гучним писклявим старечим сміхом.

– Я все чекав, коли ж до тебе дійде, довбешко ти рудокопська! Це і є ваші тунелі! Там руни на стінах не дарма, бо давні будівельники людських міст вчилися у ваших академіях. Все, що ти бачиш навколо, зводили не люди. Багато підземних систем було перекуплено та реорганізовано.

– Тобто, ми фактично… не на дні міста, а НАГОРІ? Тільки міста підземців? – очі Ґуґуга спалахнули.

– Скоріше шахти, – знизав плечима магус. – А що? Ми ж не поліземо…

Воїн широко посміхнувся.

– Ми ж не поліземо?

Ще ширше.

– МИ НЕ ПОЛІЗЕМО!

Тут посміхнувся навіть Ланко. Оце була б пригода! Справжня, легендарна!

– Цю шахту продали людям, бо вона порожня, по-рож-ня! По! Ро! Жня!

Але Ґуґуг вже схопив під руку шальвіра, і вони разом кружляли, підстрибуючи, у нескладній фігурі селянського танцю, плескаючи в долоні перед тим, як схопитися під іншу руку та змінити напрям кружляння. Календула опустила лук та закрила обличчя долонею.

– Хлоп’ята… Ви ще бомбу копніть, будуть вам скарби та зірки з неба.

Підземець та Ланко припинили реготати та спинилися, щоб глянути униз. В збуреній воді колихалося кілька скляночок з мутною речовиною всередині.

– Гадаю, що оцих краль у виродят було багато, і вони здетонували, – магус використав чарівницький жаргон, – одна за одною. Але на щастя, не всі. Бо завалило б нам і кімнату, в якій ми були.

– До речі… якщо в нас є ці бомби, то ми можемо.. підірвати цеглу та вийти! – зрадів воїн. Він нахилився за однією з пекельних машинок під зойк Тіка.

– Обережно! Не натисни нічого. Навіть я не знаю, як вони точно працюють.

– Виродята теж не знали, либонь, – пирскнула лісодіва.

Ланко мовчав. Він міг лише захоплено спостерігати за подіями. Але щось треба було сказати, тому хлопець бовкнув:

– А точно ми не обвалимо ще й залишок хати над кімнатою нам на голови?

– Ось я це хотів зауважити і сам, – примружившись, процідив чародій. – Плюс, це трішечки протизаконно. Навіть якщо вдасться звалити провину на виродят. Мені цікаво, нащо їм дали такі потужні штучки…?

– Ай, не шукай змови там, де є звичайна тупість, – Календула знов підняла лук та стежила за єдиним проходом.

– Стривай-стривай, – процитував підземця магус, роздивляючись через скло вміст вибухового приладу. – Якщо в них не вийшло лише тому, що не було кваліфікованого знавця магії, то ми ж можемо звернутися до того, що в наявності в нас є, і здатний зменшити дозування речовини якраз до потрібної нам величини, щоб виконати вибухові роботи належним чином, що, в свою чергу…

– Запхнися, Тіку, – буркнув підземець. – Та підривай вже ту цеглу, щоб ми вшилися звідси.

Магус підскочив, ображено кривлячись та мало не врізав тим, що тримав у руці, по голові Ґуґуга, але вчасно згадав, що це бомба.

За кілька хвилин, розчистивши від дрантя місце навколо дверей, герої і самі стали трохи подалі, чим викликали буркотіння магуса, який хотів би, щоб йому довіряли більше.

Метр Призматікус обережно відкрутив кліщами з торби підземця механізм детонації та налив трохи смердючої рідини під замурованим дверним пройомом. Відтак, закривши пляшечку корком, знайденим під час прибирання, відішов та потягнув всіх за собою назовні.

– Тепер — невеличка вогняна кулька, – з грайливим ентузіазмом сказав він. І полум’я з його пальця полетіло в ціль.

Бабах! Цегла тріснула по швах та по матерії і посипалася в пітьму. Вогонь спалахнув яскраво, але не торкнувся завбачливо відсунутого палива. Чародій театрально вклонився та вказав на чорноту виходу.

– Будьласочка.

Ланко пішов уперед, йому кортіло випробувати себе у тихому пересуванні. До того ж, якщо б за стінкою чекали на них злодії, то він був вбраний як один із них.

Тільки от він не подумав, а що було б, якби його побачила варта…

Втім, це не мало значення. Заледве визирнувши із смолоскипом у кімнату, хлопець зойкнув та побіг назад.

– Що ж там? – нетерплячо спитав Ґуґуг.

– П-п-п-пр-ривид…

І дійсно, в пройомі з’явилося блідо-блакитне щось, що нагадувало летючу людину без ніг. Воно стогнало та від нього віяло холодом. Та перетнути межу попри відкритий простір не могло. Щоразу, як привид силувався вилетіти геть, якась імла тримала його (її?) у кімнаті за стіною. Чародій підняв голову до стелі та вилаявся:

– Та ти знущаєшся з нас, чи шо?

[“Так!” відповів Майстер Підземелля та заходився дурним реготом, ляскаючи себе по литках та витираючи сльози від власного жарту.]

– Хлопче, це нам не перемогти з наявною зброєю. Цілком логічно було зробити під проклятим будинком лігво злодюжок — ніхто б не став зайвий раз шукати. А цеглу поклали радше від своїх чи про всяк випадок, аж раптом який пригодник здолає привида.

Підземець зітхнув та взяв сокиру до рук.

– Рушаймо вглиб.

Сцена 3.4.

І вони вирушили. Оглядаючи стіни в пошуках дверей та розгалужень, куди б могли піти, щоб обійти завал. Зрозуміло, що першим перевірили коридор, який нібито йшов паралельно заблокованому. Він скінчився тупиком, в якому на тлі води, що стікала через грати в стелі, розташувався табір виродят. Ґуґуг подав знак, і все скінчилося швидко. У цьому бої Ланко не зміг взяти участь — занадто жорстокою була ця “страта” сонних виродят. Виносити грати вибухівкою не було сенсу: у світлі чарівних ліхтариків було видно, що за граткою — вертикальна шахта, завузька для будь-кого з чотирьох.

Ще кілька десятків кроків: сталеві двері в чиїсь підвалля на стінах. Підземець та чародій оглянули їх та дійшли висновку, що вибити буде нелегко, якщо взагалі можливо.

Календула кликнула та пристрілила ще двох виродят.

– Коридори патрулюються, – в голосі лісодіви відчувалося дивне задоволення. І вона була задоволена тим, що повернулася бодай якась стабільність пригоди. Ланко не зводив з неї очей, коли вогонь смолоскипа вихоплював лучницю з мороку.

Виконавши традиційний лутінґ, герої посунули далі, відчуваючи, що вода все глибшає.

– Тобто, це була, скоріше за все, підземна вулиця, – тихенько просторікував Ґуґуг. – А ви, люди, зробили з неї каналізацію. Тобто, немає нічого дивного в тому, що є будинки, що доходять сюди. Це були місця торгівельних зв’язків. Підземці тримали крам в цих підвалах, заносячи його цими вулицями, – він показав руками навколо. – А там їхні партнери забирали до магазинів.

– Так, так, так, все так! До чого нам ці відомості? – визвірився Тік та засвітив нові ліхтарики над головою.

– До того, що імовірність знайти вихід в нас висока. І до того, що дуже багато розгалужень бути не може. Площа міста над нами просто не може співпадати з площею старовинного містечка підземців. Воно має бути менше.

– І звісно ж, людці не вміють будувати тунелі, так, довбешко мідна? – зарепетував магус, розмахуючи руками.

– А можете обидва запхнутися? – промимрила лучниця та вдивилася у пітьму. Там щось ворушилося. – Тіку, присвіти.

Ліхтарики пересунулися, натягнулася тятива, але на них йшла людина, тому Календула не поспішала вистрелити. Ланко висунувся наперед — якщо це злодій, то він міг би сконтактувати. Людина йшла мовчки, човгаючи у калабані.

– Це пригодник, – почувся хрипкий голос Ґуґуга.

– Це скелет пригодника, – завищав магус та вдарив вогнекулею. Спалах розлетівся, мерця в обладунку відпихнуло назад на крок, він змахнув іржавим мечем. Свиснула сокира — промах! Черхи вибилися зі стіни. Ланко вихопив кинджал, спробував кинутися ворогові в ноги, але щось його схопило за плече. Роззирнувся — ще один скелет у пом’ятому шоломі! Шальвір вдарив навмання. Неначе чарівна сила провела кинджал — та вістря вдарило в якесь ребро, погано приховане драною кольчугою. Скелет розкрив щербатого рота, кістка хруснула, він завалився набік та склався. Зойкнув Ґуґуг, тятива співала, подрібнюючи першого мерця.

За хвилину все стихло. Поранений підземець притулився до стіни. Лісодіва повісила лук за спину та наклала долоні на нього.

– Не вистачає мани… Це глибоке поранення!

– Метр Призматикус! Амулет! – знайшовся Ланко.

– Ні, не дам, я мало не помер сам, – із задишкою відповів магус.

– Швидесенко! – гавкнула Календула.

Невдоволений магус зняв з себе амулет здоров’я та вдягнув на воїна. Відтак став над ним спостерігати. Лісодіва та Ланко стояли на варті.

Потягнулося лікування…

***Які ще сюрпризи можуть чекати на когорту пригодників? Куди їм піти, що спробувати?***

Сцена 3.5.

– То, як ти здибалася з усіма, Календуло? – тихо спитав Ланко. Минула вже година, підземець відновлювався важко, навіть з тим, що лісодіва кілька разів відкладала лук, щоб накласти на нього закляття лікування.

– В сенсі, що така гарна дівчина, як я, робить в компанії кудлатого курдупеля та вогнеметної швабри? В нас ще була ходяча грубка, доки його не вбили…

Жартівливий тон змінився сумним в одну мить. Хлопець уявив, що бачить сльозу в оці лучниці, хоча тьмяного коптіння смолоскипа вже б на це не вистачило.

– Вони друзі. Пригодники збираються зазвичай на якусь справу вперше випадково. Ми зібралися раз і назавжди, так ми гадали собі. Принаймні, ось ми троє. Я мусила отримати певний досвід перед тим, як взяти на себе обов’язки лісової вартової, Ґуґуг тікав з якоїсь шахти, де його звинуватили в крадіжці золотого самородка. Метр Призматикус нудьгував в своїй вежі та вирішив винайняти нас двох, щоб ми йому знайшли якийсь інгредієнт. А ми його взяли “на слабо” та затягнули з нами. Ось ми вже разом, либонь, десять років.

– Десять років пригод! – він хотів сказати не це. Він уявив, що ця дівчина перед ним, що скидалася на його ровесницю, була однозначно старшою.

– Десять років монотонної праці та трохи пригод, одна-дві на рік, насправді. Я не повернулася до свого лісу. Можливо, мене навіть заарештують та змусять перегортати компост перед тим, як заступити на варту, якщо я повернуся.

– Компост? А що ж ви там компостуєте? Що вирощуєте? – в Ланкові прокинувся фермер. Тік шикнув на нього, щоб не репетував.

– Листя зазвичай, щоб зростали плодові дерева, та дерева взагалі. Так, в лісових людей теж є свої садівники та землероби, ми не вичакловуємо їжу нізвідки.

Підземець зітхнув та сів зручніше.

– Тобі кращає? – заскреготів магус.

– Так, трясця б його вхопила. Що в того скелета була за зброя?

– Пригодницький меч. Срібло, плюс три, враження блискавкою, радій, що без отрути.

Ґуґуг зітхнув ще раз.

– Я звик якось до скелетів, озброєних більш конвенційно. До виродят першого рівня.

– До пацюків, – промимрив чародій якимось дивним голосом.

– До пацю… Пацюки! – воїн підхопився, хитаючись, та взяв важку сокиру.

Навколо заближчали оченята, в яких танцювало полум’я. Десятки пар оченят. Тятива співала, стріли свистіли мало не навмання.

– Які вони верткі! Тіку! Вогню!

– Вогняне коооооо!!! – магус забув, що мав би вимовити чарівну формулу, а не назву закляття. А натомість закричав, голос його злетів дуже високо, так, що криси навіть трохи перелякалися.

– А ось я вас! – шальвір вхопив трофейного меча та заходився лупцювати ним кровожерливих тваринок.

– Кинджал! Твій кинджал! – підказувала Календула, але хлопцеві було не до того. Він бив пацюків, не цілячись, наче дрючком на фермі.

Скоро усе військо було розігнане, або розбите.

– Я так звик, – виправдовувався хлопець. Ґуґуг пробурмотів вдячність, стурбований тим, що при намаганні порубати пацюків мало не впав, заточившись через інерцію сокири та власну слабкість.

Рухатися було небезпечно, відпочивати, виходить, теж. Ланко поступово розумів, що таке “пригода”: це коли весь світ проти тебе, хочеш ти того, чи ні, і весь світ відділяє тебе від мети, великої чи малої.

***Невеличка перерва скінчилася. Якщо в читачів немає заперечень, то герої наші підуть шукати вихід вглиб лабіринту***

Сцена 3.6.

Когорта повністю оновилася: лікування, запас мани, бойовий дух. Щоправда, на це пішло кілька годин. Тік пояснив Ланкові, що усілякі там зілля вони вже давно не купляли, і розраховували обернутися в підземеллі дуже швидко.

– В нас просто не було монет на це, – доповнив Ґуґуг. – Ми хотіли швиденько збагрити лут та купити зілля. А відтак вже піти далі та здобути більше луту. Хоча пригода — це ризик для життя, але ми намагаємося його зменшити якомога. Ми тут всі не вищі за шостий рівень, тому бігти “егегей” на армію хокрів чи виродят…

– Шостий рівень в мене, – задрав довгого носа Призматікус.

– Але розум серед вас лише в мене, – закотила очі Календула. Ланко був з нею згодний.

– Стисло кажучи, ми не планували, що ми тут залишимося надовго. І якщо ми не знайдемо вихід скоро, то в нас буде дуже повільне просування коридорами, – підбив підсумки ватажок, розминаючи спину перед тим, як просуватися.

За кроком крок, за ділянкою ділянка — Ланко малював карту. Розгалужень ставало більше, глухих кутів дедалі більше. Траплялися двері, такі ж міцні, сталеві, неначе двері сейфів. Одного разу пригодники завмерли перед місцем, де камінь відрізнявся. Тобто, там заклали прохід. Але підземець вивчив цю стінку та сказав, що підривати намарно. Не стали витрачати спробу.

Направо, наліво — вони не звертали з головного коридору нікуди. Шальвір малював мапу в світлі летючих ліхтариків, які Тік розмістив над його головою.

“Певне, це ще й для того, щоб відволікати увагу на мене”, невесело подумав хлопець, але сперечатися не міг. Здається, Календула на нього кинула співчутливий погляд, та коли він подивився на неї, то побачив тільки те, що вона пильно, як завжди, розглядала лабіринт.

– Так, тут якісь руни знов, – промовив Ґуґуг раптом. – А, вони означають…

[Тррррр….. 2. Майстер пирскнув в долоню]

– “Сральник”, – підземець зітхнув. Ланко роззирнувся, шукаючи невідомо що. Воно так і лишилося невідомим. Насправді, він шукав позначки злодіїв, але дайс сказав, що внутрішній голос так і не розповів хлопцеві про це достатньо чітко.

Ще за годину і троє виродят пригодники дійшли глухого кута головного коридору та висновку, що вже майже під міськими мурами в іншому кінці міста. Ланко, відклавши карту, підійшов до стіни, стародавньої та вкритої мохом та слизом. Щось його вело, підказувало…

[На дайсі випало 17.]

– Дивіться, позначка. Дайте мені розтлумачення, будь ласка! – скрикнув шальвір, вказуючи на відносно свіжі пошкрябини на камені.

– Ось, ось, не репетуй.

– Це значить “Вихід”, вихід!

– Молодець, хлопче. Шукайте вихід! Це може бути будь-що, тріщина навіть…

[Майстер Підземелля понишпорив у своїх нотатках, щось записав олівцем. Тррр… 20. Отетерілий Майстер зітхнув та махнув рукою.]

За розломом стіни ховалася драбина. Ланко визвався лізти першим, про всяк випадок. Бо там могла бути ціла злодійська гільдія, а він би зійшов за свого у їх однострої. Люк в кінці сходів теж віщував щось таке.

“Сподіваюся, що він відкривається просто в підлозі якогось сараю, звідки ми зможемо піти собі геть…”

Та не так сталося, як гадалося. Люк, принаймні, легко відчинився, що дивувало та тішило. Хлопець опинився у абсолютній пітьмі, коли виліз в нього.

– Дайте світла, – прошепотів він, обмацавши все довкола. “Певне, нікого тутай та нема, чого боятися”, вирішив так.

Тік запалив знов свої ліхтарики, і Ланко, в короні з них, огледів приміщення…

– Давайте всі сюди!

***Скажу одразу: вони дійсно втрапили до Гільдії Злодіїв. Але що саме чекає на наших героїв? Продовжуйте читати — та висловлюйтеся!***

Сцена 3.7.

В світлі смолоскипу відкривалася невеличка кімната із якимись поличками, заставленими ящичками та склянками.

– Це якась вартова вежа, – зробив висновок Ґуґуг, огледівши високу стелю. – Але її переробили під сховок. Хоча позначка ж була “вихід”?

– Так.

– А, оно двері. Певне, це й є вихід.

Підземець підійшов до дубової перепони та роздивився.

– Кодовий замок. Бісова Гільдія Злодіїв. Звісно ж, вихід закрито якоюсь загадкою, яку можна відкрити легко, коли ти свій, і складно, коли чужий.

– Може, мені спробувати ще відмички? – нерішучо підсунувся шальвір.

– Та ні, тут треба крутити коліщатка із значками, – пробуркотів підземець.

– Шість коліщаток — це сімсот двадцять комбінацій! – поважно мовив Тік. – Ні, навіть цілий мільйон, що я кажу?

Ланкові і перше число видалося завеликим. Він зітхнув та придивився.

– Здається, тут є якісь потертості…

– Добре, – зітхнув воїн. – Спробуй. А ми глянемо, що тут є цікавого.

Доки новоспечений шальвір намагався підібрати код, троє його колег нишпорили по полицях.

– Так-так-так, це точно має бути зілля лікування, а оце…ах! Це зілля мани!

– Та запхнися, вогнеперде, тихіше. Тут оно шкіряні плечі для лучниці, але ж я мовчу…

– То й мовчи, лісодіво! Для мене тут от нічого немає!

– Друзі… – раптом підвівся Ланко. – А чому ми спокійно зайшли сюди? Тобто, з цього боку кодовий замок, а там просто драбина? Люк було відчинено…

Календула шикнула та наживила стрілу, показуючи на вхідний отвір, про який вони щойно балакали. Ґуґуг підняв сокиру, а Тік швидким закляттям загасив смолоскипа. Все замовкло, і стало чутно шарудіння та звуки ніг, що піднімалися драбиною.

Ось чутно чиєсь важке дихання. Ланко лише встиг подумати, що якщо це злодій, то він би згодився живим, бо знає код від замка, але не встиг сказати. Хоча часу вистачало. Один незнайомець вліз до кімнати, другий підіймався за ним. Свиснула стріла, вдарила сокира.

“Добре, що темно, та я цього не бачу. Досить того, що я це чую”.

– Знаете, – тихо мовив шальвір, – я думаю, що нам варто було їх якось… полонити та спитати в них код від замка.

– З одного боку, ти правий, – кивнув підземець, його якраз стало видно, бо магус запалив смолоскипа. – З іншого, а як їх полонити? Тільки поранити важко та сподіватися, що не помруть до того, як ми все спитаємо. А ми ж не професійні кати, ми пригодники. Ми розбираємося з потворами та бандитами максимально швидко, щоб ті не розібралися з нами.

– Він правий, Ланку, – тихо сказала Календула, знизуючи плечима. – Історії про пригодників прибріхують щодо нашої винахідливості та рівня можливостей.

– Вони б нам нічого не сказали, малий, – кахикнув магус. – Можемо, максимум, почекати тут, доки хтось відкриє двері ззовні. Це, скоріше за все, буде одна людина, і ми легко здолаємо злодюжку.

Непевні, що їм робити, пригодники дійсно всілися чекати. Магус та цілителька переривали полички із зіллями, щоб вже точно подивитися, що можна взяти із собою, а що ні. Ґуґуг гострив сокиру. Ланко дивився на тіла вбитих та думав, що довго вони поруч з мерцями не насидяться.

*** Повернутися до підземелля чи намагатися вийти? Де чекає більше пригод? Слово за читачами***

Design a site like this with WordPress.com
Get started