Пригодник, гл. 3

Несподівані знахідки

Календула прошипіла щось та спинилася. Хтось смикнув Ланка за рукав, вимагаючи присвітити. Вогонь смолоскипу вихопив з мороку двері, важкі дубові двері. Дуже схожі на ті, що були з іншого боку колектора.

– Отже, ось, – підбив підсумки Ґуґуг. Шальвір не зрозумів нічого. Скоріше за все, ніхто нічого не зрозумів.

– Ось, що? Рубай сокирою, – сказала Календула. – Чи постукаємо та почекаємо, доки впустять?

– Дуже розумно! Одразу будемо заарештовані за проникнення на приватну територію.

– Краще трохи пересидіти у в’язниці, ніж тут в лайні із виродятами, ні?

– В нас є шальвір, хай зламає замок, – Тік пожував бороду та видав ідею. Ланко зойкнув:

– Я ж тільки пригодник… першого рівня, чи як ви казали? В мене немає таких навичок навіть, я ніколи не вчився!

– Гадаєш, пригодників вчать в академіях? – поважно-іронично мовив Призматікус. – Зовсім ні…

– Так, – втрутилася лісодіва. – Саме от конкретно ти вчився в Магічній Академії Збіддарлу. Тож не бреши хлопцеві.

Маг зітхнув. Смолоскип потріскував. Полум’я танцювало, відкидаючи непевні тіні.

– Гаразд, я вчився. Але це було дещо інше до того, як я став пригодником. Магія в теорії забирала в мене роки на підготовку. А от практичні заняття, особливо під час пригод — вони прискорювали засвоєння заклинань в рази!

– Він намагається тобі сказати шляхом через розумову пургу, що ти як пригодник, можеш віднаходити в собі щось, про що ще не знав. Лабіринти, якими ми повзаємо тут в реальності — мають відбиток в лабіринтах нас самих всередині, – розтлумачила Календула.

– Простіше кажучи, на тобі відмичку, юначе, та намагайся зламати замка обережно, – закінчив Ґуґуг та всунув до пальців Ланка якусь металічну штучку. – Вміння прийде до тебе з першою спробою, якщо в тебе є вільний досвід.

[Так, я відверто змішую тут те, що має бути поза грою та в грі.]

Ланко покрутив відмичку та пригнувся до замка. Тік начаклував невелику сферу світла, щоб було видніше. Зігнутий дротик увійшов в отвір, поворушився там. Шальвір відчув напруження металу пальцями, злякався, що зламає. Покрутив ще трохи — і відчув, як разом зі цим дивним гачком провертається замок! Клац! Ґуґуг потягнув двері за ручку, вони відчинилися. Пахнуло мишами та гнилим зерном, світло знайшло обриси мішків, ящиків та діжок, ще якогось мотлоху.

– Бачиш, ось так це й працює. Досвід стає навичками, якщо в тебе всередині є здібності, які тільки й чекають на їх втілення.

Сцена 3.1.

Когорта зайшла всередину вогкого задушливого підвалу.

– Дивно, тут дуже важко дихати. Давайте одразу перевіримо двері, – підземець покосився на смолоскип, що почав тьмяніти.

Вони перевірили. Двері були відсутні.

– Хто взагалі міг додуматися закласти цеглою вхід до підвалу? – розлютився Ґуґуг.

Смикаючи себе за бороду, Тік озирнувся на двері позаду них.

– Той, хто не виходить на вулицю, але користується цим місцем, як складом?

Пригодники озирнулися слідом за ним — і якраз вчасно побачили, що у проході з’являються тіні.

Підземець мовчки підняв сокиру. Магус запалив невелику вогняну кулю, яскравішу за смолоскип, що майже згас. Календула натягнула тятиву.

– Чш, чш, шановні, – мовив сиплий голос. – Розійдемося мирно. Нам тут нема через що сваритися. У вас своя справа, у нас своя.

– Ага, і в кожного своя гільдія, – пробурмотів Тік, поводячи вогником. Ланко не знав, чи чаклун може так довго тримати закляття.

– Сподіваюся, що в нас дійсно немає спільної справи, панове, – виступив наперед Ґуґуг, тримаючи зброю напоготові. Незнайомці в чорному напружилися, заблищали леза ножів. – І ми можемо спокійно піти ловили виродят. До речі, можете до нас приєднатися, якщо вони вам заважають.

– О, ні-ні-ні, вони аніскілечки не заважають, – прошипів той самий голос із легким тоном знущання. – Навпаки, завдяки їм тут нечасто бувають люди. Бачте, в нас таки є спільні справи… на жаль. Але ми не та гільдія, щоб не лишати свідків. Ми дозволимо вам піти геть. Навіть проведемо через кордон вельмишановних больбагла, яких ви звете за міською звичкою “виродятами”… І ви ніколи-ніколи не повернетеся. Та скажете іншим сюди не приходити.

– А що як ні? – викрикнула Календула. Тік загасив свою кулю та шикнув на неї. Підземець трохи опустив сокиру.

– Прибери стрілу, дівчино. Нехай вони дадуть нам пройти.

Якось дуже дивно це промовив ватажок когорти, але його послухалися. Ланко вертів головою, не розуміючи. Пригодники повільно вирушили вперед. Незнайомці розступилися, пропускаючи до коридору. Ґуґуг ніс сокиру в руках, Тік задумливо барабанив пальцями по пальцях. Календула, сховавши стрілу, несла лук в руці. Повітря ставало дедалі важчим.

– Дур-Шлак! – раптом гукнув підземець, сокира свиснула та зробила із тіньового типа дві половинки.

– Ігніс Циркус! – пронизливо зойкнув маг, і крутонувся навколо себе, розкидаючи коло вогників, які вжалили всіх, окрім воїна, бо той був занизький, Календули, бо та присіла, підсікаючи ближнього до себе ворога, та Ланка, який з переляку впав пів секунди тому. Здається, крик підземця був кодовим словом, і всі забули, що хлопець його не знає. Він лежав на кам’яній підлозі всього кілька секунд, споглядаючи те, як над ним крутяться дивні незнайомці — і як вони падають навколо. А от коли на нього спробували наступити, Ланко вхопив за ногу у м’якому чоботі — та потягнув нападника на підлогу!

За хвилину-другу все було скінчено.

– Хто це такі? – спитав шальвір, підводячись.

– Злодії. Гільдійці.

– Це як?

– Це такі крадії та розбійники, в яких є цілісне об’єднання. Отже, тут в нас в каналізації чудове таємне життя! Гільдія злодюжок та контрабандисти — в союзі з виродятами! Нас послали не на звичайну місію полювання на випадкових монстрів, з якими не можуть впоратися містяни та не хоче марудитися варта. Нас кинули тут напризволяще, щоб ми розворушили це гніздо! А вони подивляться, що відбувається, скільки ми тут зможемо покласти до того, як ляжемо в це багно самі! І будуть наступні пригодники…

Ланко похолов. Хоча й уявляв він, наскільки люди можуть не любити пригодників, але це вже було щось нечуване. Ґуґуг закінчив лютувати та повісив сокиру на місце.

– Що тепер? – Тік почухав поперек.

– Шукатимемо, як прориватися назовні, тільки зайдемо вглиб коридорів. Хай думають, що ми загинули. Але спочатку — лутінг!

***Прикликаю силу читацьку! Що можна було знайти цікавого в кишенях у злодіїв з гільдії, та які дії ще досяжні у такій заплутаній ситуації? ***

Сцена 3.2.

[Майстер Підземелля замислено кидає д20, дивиться, як випадає 13, киває…]

– Дивіться, що це? Якась нотатка, – Тік розгорнув папірця, що лежав у кишені в одного із злодіїв. На якому було намальовано позначки з кіл та ліній, та написано місцевою мовою, що це означає. “Схованка”, “Багата жертва”, “Друзі”, “Вихід”.

– Певне, це код злодіїв. Бідолаха був новеньким чи мав погану пам’ять, – зауважив Ґуґуг. – Це допоможе нам вийти звідси.

Загальний лут зі злодюжок склав два десятки ножів, придатних для кидання, кілька довгих кинджалів, непогано срібла та міді, кілька ключів та довгий кинджал із оздобленням. Тік оглянув його дуже уважно, зробив якісь паси вузлуватими пальцями та впевнено сказав, що ця річ магічна і надає здібності точніше влучати в ціль.

– Взагалі дуже пощастило цього вуйка вбити до того, як він вдарив, – показав магус на ватажка розбійників, чиїм цей клинок був нещодавно. – Гадаю, він непогано вправлявся з ножем сам по собі, а з магічним доданком ще б когось вжалив у серце.

– Такі поранення мені вже не зцілити, – зітхнула Календула, наче її охопили темні спогади. – Тому добре, що ми діяли швидко.

– Зашвидко для себе, – пробурмотів підземець, – ми не обов’язково зможемо цей трюк повторити, і тоді нам буде непереливки. Ці хлопці тут.. вони були не надто досвідченими. Певно, невисоко в ієрархії. Я тільки знав про існування коду злодіїв, але ніколи його не бачив. А в цього ось прямо в кишені лежав словничок. Дурень.

Вони вийшли назовні та оглянули двері та каміння навколо. На одному з каменів була видряпана мітка “Схованка”.

– Слухайте… – раптом порушив тишу Ланко, – а ми ж можемо пограбувати злодіїв! Обнишпорити цю всю кімнату, забрати награбоване… ну й… повернути владі, звісно!

Йому стало соромно від своїх думок.

– О, вже мислить як шальвір, – поплескав його по плечу воїн. – Але в нас не буде багато часу, скоріше за все, бо буде навала або друзяк цих шановних, або виродят.

– Звідки така впевненість? – іронічно перепитала лісодіва.

– Нізвідки, просто відчуття. Можливо, півгодини ще в нас є.

Вони обережно зачинили двері, затягнувши всі тіла всередину. Тік запропонував приховати сліди під лахміттям та шматками діжок та ящиків. Ланко продовжував “мислити як шальвір” та почав стягувати із ватажка його шкіряну броню. Чорну, особливо м’яку, але захищену всередині кольчугою.

– А що, як я вдягну це? Воно начебто мені пасує?

– Ми ж тобі купили шкірянку, куди ти її дінеш? – закрехтав підземець.

– Одне на інше?

– Так не буде сенсу, – посміхнулася Календула. – Кидати тут не раджу, доведеться носити із собою.

Порадившись трохи, пригодники вирішили роздягнути всіх злодіїв та сховати одяг інших. Ланко перевдягнувся у ватажка — і йому дійсно личило та було зручно.

– Справжній шальвір, – всміхнувся Тік. – Одразу на першому завданні вбрання матеріалізував високорівневе.

– Та яке там, – пирскнув Ґуґуг. – Максимум, рівень п’ятий. Та навіть третій. Це локальний бос злочинності, які тут рівні?

Дрібно та тихо сперечаючись, трохи лаючись, пригодники оглянули кімнату. Як на сховок крадіїв, вона була не дуже. Ані особливих скарбів, ані зброї. Тут була їжа, не надто істівна на вигляд та запах, та якісь дивні ідоли та намиста у ящиках — Тік пояснив, що це для торгівлі з виродятами. Також знайшлася шкіра та ремонту та виготовлення злодійських обладунків та усілякий металічний крам типу заклепок та кілець. Паски, ремінці та шнурочки, залізні плитки — цього добра Ґуґуг трішки пригріб про всяк випадок. Справді, хто б робив скарбницю так близько від виходу у великий світ, який легко відкрити?

Втім, їм пощастило: підземець радо скрикнув та явив колегам коробочку із золотими монетами, ймовірно, “аварійна” доля. Коробочка зникла в мішку воїна, з якого до мішка Ланка переїхало “різне”.

– Може, відкупимося від виродят, що нам загородили вихід? – запропонувала Календула. – Віддамо їм весь запас цих штучок та намист.

– Не знаю, чи спрацює. Та й потім що? Сидіти й дивитися на закриту гратку?

– Перечекаємо до ранку, потім поторгуємося…

[Майстер Підземелля оцінив винахідливість пригодників, похитав головою та взявся за олівця, щоб щось позначити в нотатках…]

Пролунав гучний вибух! За ним щось загуркотіло, пісок посипався зі стелі схованки. Пригодники завмерли, вдивляючися вгору, не знаючи, чи їм вибігати, чи ні.

Але скоро все стихло. Ланко інстинктивно крадькома почвалав визирнути за двері.

– Овва…

– Що там?

– Виродята якось примудрилися обвалити коридор.

– Тобто, ми замкненті тут? Звідси — й у темне невідоме?

[Відповіддю їм був тільки потойбічний сміх Майстра]

***Шановне читацтво! Вибачте за ці рейки, але інколи неможливо зробити так, щоб когорта посунула на пригоди, коли вона зависла в початковій локації надовго. Якщо у вас є якісь доповнення до подій — кажіть в коментарях!***

Сцена 3.3.

Коли гуркіт влігся та заспокоїлася потривожена вода, пригодники підтягнулися оглянути завал. З-під каміння, яке нещодавно було стелею та частиною будинку, стирчали кінцівки виродят. В одного в руці було затиснено дивну склянку з грубим механізмом замість затички. Магус придивився та відсахнувся.

– Ручна бомба. Їм хтось постачає озброєння.

– Неймовірно. Цей квест все краще та краще, – сплюнув Ґуґуг. Ланко спочатку не зрозумів, а що кращого в тому, що у виродят є якісь склянки, що можуть знести будівлю? А потім допетряв, що це була якась дивна форма мови. Слово “сарказм” хлопцеві було невідомо.

– Я не думаю, що це хитрий задум проти нас. Але те, що стосунки міської влади, місцевих злочинців та каналізаційних монстрів не такі прості, як думалося на початку — логічно, – Календула озирнулася, тримаючи лук напоготові. – В нас лише один шлях тепер, і я гадаю, що ми знайдемо дуже багато мертвих пригодників на ньому.

– Нащо було заводити такі великі коридори, в містечку немає і тисячі жителів, либонь! – буркотів підземець. – Таке враження, що в когось було запалене себелюбство та бажання позмагатися із нами та нашими широченними тунелями!

Призматікус хмикнув та іронічно подивився на приятеля. Над його головою кружляли веселі кульки освітлення, роблячи посмішку кумеднішою. Він начебто чекав на щось. Ґуґуг посмикав себе за бороду, огледів каміння та повільно й хрипко мовив:

– Стривай-стривай, це ж і є наші тунелі.

Чародій розсміявся гучним писклявим старечим сміхом.

– Я все чекав, коли ж до тебе дійде, довбешко ти рудокопська! Це і є ваші тунелі! Там руни на стінах не дарма, бо давні будівельники людських міст вчилися у ваших академіях. Все, що ти бачиш навколо, зводили не люди. Багато підземних систем було перекуплено та реорганізовано.

– Тобто, ми фактично… не на дні міста, а НАГОРІ? Тільки міста підземців? – очі Ґуґуга спалахнули.

– Скоріше шахти, – знизав плечима магус. – А що? Ми ж не поліземо…

Воїн широко посміхнувся.

– Ми ж не поліземо?

Ще ширше.

– МИ НЕ ПОЛІЗЕМО!

Тут посміхнувся навіть Ланко. Оце була б пригода! Справжня, легендарна!

– Цю шахту продали людям, бо вона порожня, по-рож-ня! По! Ро! Жня!

Але Ґуґуг вже схопив під руку шальвіра, і вони разом кружляли, підстрибуючи, у нескладній фігурі селянського танцю, плескаючи в долоні перед тим, як схопитися під іншу руку та змінити напрям кружляння. Календула опустила лук та закрила обличчя долонею.

– Хлоп’ята… Ви ще бомбу копніть, будуть вам скарби та зірки з неба.

Підземець та Ланко припинили реготати та спинилися, щоб глянути униз. В збуреній воді колихалося кілька скляночок з мутною речовиною всередині.

– Гадаю, що оцих краль у виродят було багато, і вони здетонували, – магус використав чарівницький жаргон, – одна за одною. Але на щастя, не всі. Бо завалило б нам і кімнату, в якій ми були.

– До речі… якщо в нас є ці бомби, то ми можемо.. підірвати цеглу та вийти! – зрадів воїн. Він нахилився за однією з пекельних машинок під зойк Тіка.

– Обережно! Не натисни нічого. Навіть я не знаю, як вони точно працюють.

– Виродята теж не знали, либонь, – пирскнула лісодіва.

Ланко мовчав. Він міг лише захоплено спостерігати за подіями. Але щось треба було сказати, тому хлопець бовкнув:

– А точно ми не обвалимо ще й залишок хати над кімнатою нам на голови?

– Ось я це хотів зауважити і сам, – примружившись, процідив чародій. – Плюс, це трішечки протизаконно. Навіть якщо вдасться звалити провину на виродят. Мені цікаво, нащо їм дали такі потужні штучки…?

– Ай, не шукай змови там, де є звичайна тупість, – Календула знов підняла лук та стежила за єдиним проходом.

– Стривай-стривай, – процитував підземця магус, роздивляючись через скло вміст вибухового приладу. – Якщо в них не вийшло лише тому, що не було кваліфікованого знавця магії, то ми ж можемо звернутися до того, що в наявності в нас є, і здатний зменшити дозування речовини якраз до потрібної нам величини, щоб виконати вибухові роботи належним чином, що, в свою чергу…

– Запхнися, Тіку, – буркнув підземець. – Та підривай вже ту цеглу, щоб ми вшилися звідси.

Магус підскочив, ображено кривлячись та мало не врізав тим, що тримав у руці, по голові Ґуґуга, але вчасно згадав, що це бомба.

За кілька хвилин, розчистивши від дрантя місце навколо дверей, герої і самі стали трохи подалі, чим викликали буркотіння магуса, який хотів би, щоб йому довіряли більше.

Метр Призматікус обережно відкрутив кліщами з торби підземця механізм детонації та налив трохи смердючої рідини під замурованим дверним пройомом. Відтак, закривши пляшечку корком, знайденим під час прибирання, відішов та потягнув всіх за собою назовні.

– Тепер — невеличка вогняна кулька, – з грайливим ентузіазмом сказав він. І полум’я з його пальця полетіло в ціль.

Бабах! Цегла тріснула по швах та по матерії і посипалася в пітьму. Вогонь спалахнув яскраво, але не торкнувся завбачливо відсунутого палива. Чародій театрально вклонився та вказав на чорноту виходу.

– Будьласочка.

Ланко пішов уперед, йому кортіло випробувати себе у тихому пересуванні. До того ж, якщо б за стінкою чекали на них злодії, то він був вбраний як один із них.

Тільки от він не подумав, а що було б, якби його побачила варта…

Втім, це не мало значення. Заледве визирнувши із смолоскипом у кімнату, хлопець зойкнув та побіг назад.

– Що ж там? – нетерплячо спитав Ґуґуг.

– П-п-п-пр-ривид…

І дійсно, в пройомі з’явилося блідо-блакитне щось, що нагадувало летючу людину без ніг. Воно стогнало та від нього віяло холодом. Та перетнути межу попри відкритий простір не могло. Щоразу, як привид силувався вилетіти геть, якась імла тримала його (її?) у кімнаті за стіною. Чародій підняв голову до стелі та вилаявся:

– Та ти знущаєшся з нас, чи шо?

[“Так!” відповів Майстер Підземелля та заходився дурним реготом, ляскаючи себе по литках та витираючи сльози від власного жарту.]

– Хлопче, це нам не перемогти з наявною зброєю. Цілком логічно було зробити під проклятим будинком лігво злодюжок — ніхто б не став зайвий раз шукати. А цеглу поклали радше від своїх чи про всяк випадок, аж раптом який пригодник здолає привида.

Підземець зітхнув та взяв сокиру до рук.

– Рушаймо вглиб.

Сцена 3.4.

І вони вирушили. Оглядаючи стіни в пошуках дверей та розгалужень, куди б могли піти, щоб обійти завал. Зрозуміло, що першим перевірили коридор, який нібито йшов паралельно заблокованому. Він скінчився тупиком, в якому на тлі води, що стікала через грати в стелі, розташувався табір виродят. Ґуґуг подав знак, і все скінчилося швидко. У цьому бої Ланко не зміг взяти участь — занадто жорстокою була ця “страта” сонних виродят. Виносити грати вибухівкою не було сенсу: у світлі чарівних ліхтариків було видно, що за граткою — вертикальна шахта, завузька для будь-кого з чотирьох.

Ще кілька десятків кроків: сталеві двері в чиїсь підвалля на стінах. Підземець та чародій оглянули їх та дійшли висновку, що вибити буде нелегко, якщо взагалі можливо.

Календула кликнула та пристрілила ще двох виродят.

– Коридори патрулюються, – в голосі лісодіви відчувалося дивне задоволення. І вона була задоволена тим, що повернулася бодай якась стабільність пригоди. Ланко не зводив з неї очей, коли вогонь смолоскипа вихоплював лучницю з мороку.

Виконавши традиційний лутінґ, герої посунули далі, відчуваючи, що вода все глибшає.

– Тобто, це була, скоріше за все, підземна вулиця, – тихенько просторікував Ґуґуг. – А ви, люди, зробили з неї каналізацію. Тобто, немає нічого дивного в тому, що є будинки, що доходять сюди. Це були місця торгівельних зв’язків. Підземці тримали крам в цих підвалах, заносячи його цими вулицями, – він показав руками навколо. – А там їхні партнери забирали до магазинів.

– Так, так, так, все так! До чого нам ці відомості? – визвірився Тік та засвітив нові ліхтарики над головою.

– До того, що імовірність знайти вихід в нас висока. І до того, що дуже багато розгалужень бути не може. Площа міста над нами просто не може співпадати з площею старовинного містечка підземців. Воно має бути менше.

– І звісно ж, людці не вміють будувати тунелі, так, довбешко мідна? – зарепетував магус, розмахуючи руками.

– А можете обидва запхнутися? – промимрила лучниця та вдивилася у пітьму. Там щось ворушилося. – Тіку, присвіти.

Ліхтарики пересунулися, натягнулася тятива, але на них йшла людина, тому Календула не поспішала вистрелити. Ланко висунувся наперед — якщо це злодій, то він міг би сконтактувати. Людина йшла мовчки, човгаючи у калабані.

– Це пригодник, – почувся хрипкий голос Ґуґуга.

– Це скелет пригодника, – завищав магус та вдарив вогнекулею. Спалах розлетівся, мерця в обладунку відпихнуло назад на крок, він змахнув іржавим мечем. Свиснула сокира — промах! Черхи вибилися зі стіни. Ланко вихопив кинджал, спробував кинутися ворогові в ноги, але щось його схопило за плече. Роззирнувся — ще один скелет у пом’ятому шоломі! Шальвір вдарив навмання. Неначе чарівна сила провела кинджал — та вістря вдарило в якесь ребро, погано приховане драною кольчугою. Скелет розкрив щербатого рота, кістка хруснула, він завалився набік та склався. Зойкнув Ґуґуг, тятива співала, подрібнюючи першого мерця.

За хвилину все стихло. Поранений підземець притулився до стіни. Лісодіва повісила лук за спину та наклала долоні на нього.

– Не вистачає мани… Це глибоке поранення!

– Метр Призматикус! Амулет! – знайшовся Ланко.

– Ні, не дам, я мало не помер сам, – із задишкою відповів магус.

– Швидесенко! – гавкнула Календула.

Невдоволений магус зняв з себе амулет здоров’я та вдягнув на воїна. Відтак став над ним спостерігати. Лісодіва та Ланко стояли на варті.

Потягнулося лікування…

***Які ще сюрпризи можуть чекати на когорту пригодників? Куди їм піти, що спробувати?***

Сцена 3.5.

– То, як ти здибалася з усіма, Календуло? – тихо спитав Ланко. Минула вже година, підземець відновлювався важко, навіть з тим, що лісодіва кілька разів відкладала лук, щоб накласти на нього закляття лікування.

– В сенсі, що така гарна дівчина, як я, робить в компанії кудлатого курдупеля та вогнеметної швабри? В нас ще була ходяча грубка, доки його не вбили…

Жартівливий тон змінився сумним в одну мить. Хлопець уявив, що бачить сльозу в оці лучниці, хоча тьмяного коптіння смолоскипа вже б на це не вистачило.

– Вони друзі. Пригодники збираються зазвичай на якусь справу вперше випадково. Ми зібралися раз і назавжди, так ми гадали собі. Принаймні, ось ми троє. Я мусила отримати певний досвід перед тим, як взяти на себе обов’язки лісової вартової, Ґуґуг тікав з якоїсь шахти, де його звинуватили в крадіжці золотого самородка. Метр Призматикус нудьгував в своїй вежі та вирішив винайняти нас двох, щоб ми йому знайшли якийсь інгредієнт. А ми його взяли “на слабо” та затягнули з нами. Ось ми вже разом, либонь, десять років.

– Десять років пригод! – він хотів сказати не це. Він уявив, що ця дівчина перед ним, що скидалася на його ровесницю, була однозначно старшою.

– Десять років монотонної праці та трохи пригод, одна-дві на рік, насправді. Я не повернулася до свого лісу. Можливо, мене навіть заарештують та змусять перегортати компост перед тим, як заступити на варту, якщо я повернуся.

– Компост? А що ж ви там компостуєте? Що вирощуєте? – в Ланкові прокинувся фермер. Тік шикнув на нього, щоб не репетував.

– Листя зазвичай, щоб зростали плодові дерева, та дерева взагалі. Так, в лісових людей теж є свої садівники та землероби, ми не вичакловуємо їжу нізвідки.

Підземець зітхнув та сів зручніше.

– Тобі кращає? – заскреготів магус.

– Так, трясця б його вхопила. Що в того скелета була за зброя?

– Пригодницький меч. Срібло, плюс три, враження блискавкою, радій, що без отрути.

Ґуґуг зітхнув ще раз.

– Я звик якось до скелетів, озброєних більш конвенційно. До виродят першого рівня.

– До пацюків, – промимрив чародій якимось дивним голосом.

– До пацю… Пацюки! – воїн підхопився, хитаючись, та взяв важку сокиру.

Навколо заближчали оченята, в яких танцювало полум’я. Десятки пар оченят. Тятива співала, стріли свистіли мало не навмання.

– Які вони верткі! Тіку! Вогню!

– Вогняне коооооо!!! – магус забув, що мав би вимовити чарівну формулу, а не назву закляття. А натомість закричав, голос його злетів дуже високо, так, що криси навіть трохи перелякалися.

– А ось я вас! – шальвір вхопив трофейного меча та заходився лупцювати ним кровожерливих тваринок.

– Кинджал! Твій кинджал! – підказувала Календула, але хлопцеві було не до того. Він бив пацюків, не цілячись, наче дрючком на фермі.

Скоро усе військо було розігнане, або розбите.

– Я так звик, – виправдовувався хлопець. Ґуґуг пробурмотів вдячність, стурбований тим, що при намаганні порубати пацюків мало не впав, заточившись через інерцію сокири та власну слабкість.

Рухатися було небезпечно, відпочивати, виходить, теж. Ланко поступово розумів, що таке “пригода”: це коли весь світ проти тебе, хочеш ти того, чи ні, і весь світ відділяє тебе від мети, великої чи малої.

***Невеличка перерва скінчилася. Якщо в читачів немає заперечень, то герої наші підуть шукати вихід вглиб лабіринту***

Сцена 3.6.

Когорта повністю оновилася: лікування, запас мани, бойовий дух. Щоправда, на це пішло кілька годин. Тік пояснив Ланкові, що усілякі там зілля вони вже давно не купляли, і розраховували обернутися в підземеллі дуже швидко.

– В нас просто не було монет на це, – доповнив Ґуґуг. – Ми хотіли швиденько збагрити лут та купити зілля. А відтак вже піти далі та здобути більше луту. Хоча пригода — це ризик для життя, але ми намагаємося його зменшити якомога. Ми тут всі не вищі за шостий рівень, тому бігти “егегей” на армію хокрів чи виродят…

– Шостий рівень в мене, – задрав довгого носа Призматікус.

– Але розум серед вас лише в мене, – закотила очі Календула. Ланко був з нею згодний.

– Стисло кажучи, ми не планували, що ми тут залишимося надовго. І якщо ми не знайдемо вихід скоро, то в нас буде дуже повільне просування коридорами, – підбив підсумки ватажок, розминаючи спину перед тим, як просуватися.

За кроком крок, за ділянкою ділянка — Ланко малював карту. Розгалужень ставало більше, глухих кутів дедалі більше. Траплялися двері, такі ж міцні, сталеві, неначе двері сейфів. Одного разу пригодники завмерли перед місцем, де камінь відрізнявся. Тобто, там заклали прохід. Але підземець вивчив цю стінку та сказав, що підривати намарно. Не стали витрачати спробу.

Направо, наліво — вони не звертали з головного коридору нікуди. Шальвір малював мапу в світлі летючих ліхтариків, які Тік розмістив над його головою.

“Певне, це ще й для того, щоб відволікати увагу на мене”, невесело подумав хлопець, але сперечатися не міг. Здається, Календула на нього кинула співчутливий погляд, та коли він подивився на неї, то побачив тільки те, що вона пильно, як завжди, розглядала лабіринт.

– Так, тут якісь руни знов, – промовив Ґуґуг раптом. – А, вони означають…

[Тррррр….. 2. Майстер пирскнув в долоню]

– “Сральник”, – підземець зітхнув. Ланко роззирнувся, шукаючи невідомо що. Воно так і лишилося невідомим. Насправді, він шукав позначки злодіїв, але дайс сказав, що внутрішній голос так і не розповів хлопцеві про це достатньо чітко.

Ще за годину і троє виродят пригодники дійшли глухого кута головного коридору та висновку, що вже майже під міськими мурами в іншому кінці міста. Ланко, відклавши карту, підійшов до стіни, стародавньої та вкритої мохом та слизом. Щось його вело, підказувало…

[На дайсі випало 17.]

– Дивіться, позначка. Дайте мені розтлумачення, будь ласка! – скрикнув шальвір, вказуючи на відносно свіжі пошкрябини на камені.

– Ось, ось, не репетуй.

– Це значить “Вихід”, вихід!

– Молодець, хлопче. Шукайте вихід! Це може бути будь-що, тріщина навіть…

[Майстер Підземелля понишпорив у своїх нотатках, щось записав олівцем. Тррр… 20. Отетерілий Майстер зітхнув та махнув рукою.]

За розломом стіни ховалася драбина. Ланко визвався лізти першим, про всяк випадок. Бо там могла бути ціла злодійська гільдія, а він би зійшов за свого у їх однострої. Люк в кінці сходів теж віщував щось таке.

“Сподіваюся, що він відкривається просто в підлозі якогось сараю, звідки ми зможемо піти собі геть…”

Та не так сталося, як гадалося. Люк, принаймні, легко відчинився, що дивувало та тішило. Хлопець опинився у абсолютній пітьмі, коли виліз в нього.

– Дайте світла, – прошепотів він, обмацавши все довкола. “Певне, нікого тутай та нема, чого боятися”, вирішив так.

Тік запалив знов свої ліхтарики, і Ланко, в короні з них, огледів приміщення…

– Давайте всі сюди!

***Скажу одразу: вони дійсно втрапили до Гільдії Злодіїв. Але що саме чекає на наших героїв? Продовжуйте читати — та висловлюйтеся!***

Сцена 3.7.

В світлі смолоскипу відкривалася невеличка кімната із якимись поличками, заставленими ящичками та склянками.

– Це якась вартова вежа, – зробив висновок Ґуґуг, огледівши високу стелю. – Але її переробили під сховок. Хоча позначка ж була “вихід”?

– Так.

– А, оно двері. Певне, це й є вихід.

Підземець підійшов до дубової перепони та роздивився.

– Кодовий замок. Бісова Гільдія Злодіїв. Звісно ж, вихід закрито якоюсь загадкою, яку можна відкрити легко, коли ти свій, і складно, коли чужий.

– Може, мені спробувати ще відмички? – нерішучо підсунувся шальвір.

– Та ні, тут треба крутити коліщатка із значками, – пробуркотів підземець.

– Шість коліщаток — це сімсот двадцять комбінацій! – поважно мовив Тік. – Ні, навіть цілий мільйон, що я кажу?

Ланкові і перше число видалося завеликим. Він зітхнув та придивився.

– Здається, тут є якісь потертості…

– Добре, – зітхнув воїн. – Спробуй. А ми глянемо, що тут є цікавого.

Доки новоспечений шальвір намагався підібрати код, троє його колег нишпорили по полицях.

– Так-так-так, це точно має бути зілля лікування, а оце…ах! Це зілля мани!

– Та запхнися, вогнеперде, тихіше. Тут оно шкіряні плечі для лучниці, але ж я мовчу…

– То й мовчи, лісодіво! Для мене тут от нічого немає!

– Друзі… – раптом підвівся Ланко. – А чому ми спокійно зайшли сюди? Тобто, з цього боку кодовий замок, а там просто драбина? Люк було відчинено…

Календула шикнула та наживила стрілу, показуючи на вхідний отвір, про який вони щойно балакали. Ґуґуг підняв сокиру, а Тік швидким закляттям загасив смолоскипа. Все замовкло, і стало чутно шарудіння та звуки ніг, що піднімалися драбиною.

Ось чутно чиєсь важке дихання. Ланко лише встиг подумати, що якщо це злодій, то він би згодився живим, бо знає код від замка, але не встиг сказати. Хоча часу вистачало. Один незнайомець вліз до кімнати, другий підіймався за ним. Свиснула стріла, вдарила сокира.

“Добре, що темно, та я цього не бачу. Досить того, що я це чую”.

– Знаете, – тихо мовив шальвір, – я думаю, що нам варто було їх якось… полонити та спитати в них код від замка.

– З одного боку, ти правий, – кивнув підземець, його якраз стало видно, бо магус запалив смолоскипа. – З іншого, а як їх полонити? Тільки поранити важко та сподіватися, що не помруть до того, як ми все спитаємо. А ми ж не професійні кати, ми пригодники. Ми розбираємося з потворами та бандитами максимально швидко, щоб ті не розібралися з нами.

– Він правий, Ланку, – тихо сказала Календула, знизуючи плечима. – Історії про пригодників прибріхують щодо нашої винахідливості та рівня можливостей.

– Вони б нам нічого не сказали, малий, – кахикнув магус. – Можемо, максимум, почекати тут, доки хтось відкриє двері ззовні. Це, скоріше за все, буде одна людина, і ми легко здолаємо злодюжку.

Непевні, що їм робити, пригодники дійсно всілися чекати. Магус та цілителька переривали полички із зіллями, щоб вже точно подивитися, що можна взяти із собою, а що ні. Ґуґуг гострив сокиру. Ланко дивився на тіла вбитих та думав, що довго вони поруч з мерцями не насидяться.

*** Повернутися до підземелля чи намагатися вийти? Де чекає більше пригод? Слово за читачами***